Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

українських селян, особливо в безземельному передгір’ї, корівчина давно була визнана священною твариною. Всевишній дарував життя, а вона, ця дивовижна дарителька калорій, давала енергію для утримання і продовження цього життя. Без неї, як і без землі, всеплодющої матері, ти просто на межі загибелі.

То був особливий пієтет, який може бути до годувальниці, розділений між двома субстанціями – землею і твариною. Гречкосій сам міг не доїсти, але щоб обмежувати бодай у чомусь корову? Громадське неписане правосуддя вважало це найбрутальнішим злочином, а вже світська релігія також синхронно ставила такий гріх на перше місце.

Тому ті, що землю в селян забрали, цієї раптово збожеволілої днини виставили багнети в голови священних корів. Селянин у такому разі не міг відповідати за свої дії. Він міг зірватися. Його міг і не зупинити страх перед кулею, що дивилася із наїжаченого ствола просто межи роги мирним, але стривоженим людським божевіллям тваринам.

– Товарищ генерал, разрешите доложить? – ускочив до сільради якийсь полковник у галіфе. – В оцеплении растет напряжение. Бандеровцы создали свое оцепление напротив нашего и рвутся на рожон.

Теперішнього начальника КГБ УРСР оминула доля громадянської війни з Українською Повстанською армією. Сталін переміг її в багатолітній боротьбі на десятий рік після взяття Берліна, а тут уже всі 30 минули. Генерал належав до молодої чекістської плеяди, але про бандерівщину наслухався на лекціях у спецшколі в Підмосков’ї. Наслухався просто від численних героїв Радянського Союзу, які втопили у крові перший після Другої світової війни рух опору комунізму в Європі.

Після українського резистансу, завершеного у 1955-му, естафету підхопило угорське повстання у 1956-му. Отут під керівництвом Андропова він уже знав, що значить душити народний опір.

Тому таке донесення полковника його не надто здивувало.

– Сколько времени прошло, а они не изменились, – повагом резюмував київський високий гість, якого поїдала очима вся місцева чиновна братва. – Они что, не понимают, что они прут против самой мощной армии в мире, перед которой трепещет в ужасе агрессивный империалистический блок НАТО? Они что, не понимают, что мы им в один момент сделаем братскую могилу, что мы сотрем с лица земли ихнее бешеное село вместе с ихней церковью?! – лютував енкаведист, аж запінився. Врешті, трохи відійшов і отямився: – Они вооружены?

– Никак нет, товарищ генерал, – доповідав реальну обстановку польовий командир.

– Как – нет?! – змахнув той із чола піт, що полився градом. – Они что, камикадзе какие-то хохляцкие? Чего они хотят? Какого черта они повылазили со своих схронов? Ну, у меня нет другого выхода. Я не хочу крови, но я не могу не отдать приказ открыть огонь против тех, кто нападает на Советскую армию!

Наказ відкрити вогонь. Супроти селян. За те, що вночі молилися біля свого храму, боронячи його від антихристів. І чи змінилася доля християн з часів Нерона? Тоді знавіснілий римський диявол цькував беззахисних християн тиграми, а тепер оті-от червоні нерони вивели супроти мирних людей Христа озброєних тигрів, щоправда, на таку лють супроти собі подібних навіть дикий звір не здатен.

Запала тиша, від якої не можна не здригнутися. Мовчав і він, усвідомлюючи, що бере на себе. Відкрити вогонь – це знову розпочати війну на власній території за 30 років після Другої світової війни. Проти власного народу. Хоча який він власний? Чужий нам, як і ми – йому. Зрештою, чому він має це вирішувати? Так-так, тоді, у 56-му, був Юрій Володимирович, який брав на себе відповідальність, і саме за його наказом розстріляли Імре Надя. Тому не треба перевищувати повноважень. Шеф КГБ України – то дуже багато, особливо в такому віці, але замало, щоб знову почати війну проти бандерівців.

– Вызовите связиста! А вы все пошли прочь отсюда! Я буду говорить с Москвой. – Начальство миттю поперлося у двері. Останній не влазив у них – голова колгоспу. Чи то з переляку, чи то з похмілля, але він раптом повернувся до генерала.

– Товариш начальник КГБ УРСР, – почав офіційно, ледь ворушачи пересохлим язиком. – Вот ви питали, що вони хотять. Моє діло малєнькоє, а може, їм отдать, шо вони хотять?

– Ах ты, агент оуновский! – перервав генерал. – Отдать, что хотят? Что хотят? Отдать им Украину. Самостийну и незалежну! А может, вывести из состава СССР это село? И создать здесь Монте-Карло или Сан-Марино? Или Люксембург какой-нибудь националистический? – хизувався інтелектом чекіст андроповської плеяди.

– Та ні, ну шо ви. Який ето Люксамбург? Так віддайте їм корів, і вони підуть додому.

– С ума сойти с вами! Каких коров? Это тебе не колхоз, а народное восстание, председатель ты колхоза вшивый. Каких коров, пьяница?

Справа в тому, що, коли приводили частини у стан бойової готовності, коли піднімали війська з казарм за тривогою, коли передислоковували у зону бойових дій і виставляли два кільця блокади, генерал був ще в повітрі. Долітав на «мєсто проишествія» з Києва, а тому всіх деталей наземної операції не знав. З огляду на його високий чин в ієрархії режиму польові командири, які розгортали наземну операцію, тих самих деталей йому не доповідали. Не сказали і про таку «мєлочь», як корови.

Він думав за отриманою виучкою, що селян вивела націоналістична ідея. Власне, це було недалеко від саме такої істини, але ідея ця була втілена в безневинній тварині – матері-годувальниці для селян.

– Ну як – яких, товаріщ генерал? Своїх же, не колгоспних.

– Я тебя под трибунал! У тебя белая горячка от пьянства беспросветного.

– А чого ви сердитесь? – Пшонко бачив, що генерал «не в курсі собитій». – Ви спитали, каких корів, я вам відповів.

– Иди сюда. Садись. Рассказывай по порядку, – почало й до Кушнірука доходити, що все тут не зовсім так, як виглядає, або зовсім не так.

– По порядку так по порядку. Вдосвіта, як сонце сходить, у село приїхала армія. А що в селі у таку пору робиться споконвіку? Чи на село йдуть татари чи турки, німці чи москалі, тобто наші рідні червоноармійці? Селяни женуть своїх корів на пасовисько. Тут війна не війна, а худібку годувати треба. Корівчина – вона ідеології не тямить. Вона встала, молоко дала. А у відповідь дай їй теж пожувати.

– Ты что, дебил несчастный? Ты что несешь? Я тебя пожую сейчас по башке! – вихопив генерал маузер. Вони так завше роблять, коли їм усупереч сказати.

– Та не гарячіться. Так-от, корівок люди женуть на пасовисько, а на пасовиську – армія. Зайняла, значить, територію. Воно-то створіння розумне, але шо таке оцеплєніє, не понімає. Звідкіля йому знати, що армію проти села послав