Читати книгу - "Гра в паралельне читання"

(чи беззоряному?) мішку», жодного двозначного жесту не було між ними, ніякого флірту, флюїдів і натяків. Навпаки – неймовірна легкість та простота спілкування, якої обидві сторони дотримувалися за умовами гри, і правила їх не обтяжували. Але обоє знали, що це станеться. Було невідомо, хто зробить перший крок, які слова та безглузді умовності цьому передуватимуть, що саме стане тією загальновживаною декорацією, обгорткою цукерки, упаковкою подарунка, яка формально підводить до головного, хоч надалі вже не має жодного значення.

Слова не знадобилися. Не довелося запрошувати чи набиватися «на каву», просити полагодити ручку валізи, чи налаштувати ноутбук. Не довелося нічого вигадувати. Коли Жанна попрощалася з Вірою і повернулася до Андрія, він стояв біля машини. Їхні погляди зустрілися, тепла чоловіча рука взяла прохолодну жіночу. Він повернувся до вхідних дверей. Вона пішла за ним, із ним, без затримки, без поспіху, лишень стиснувши пальцями чоловічу долоню.

Ліжко не знадобилося. Як і світло дешевої готельної люстри. Вони топталися по одягу, який похапцем знімали одне з одного, не в змозі більше терпіти, вдавати, триматися, грати в брата й сестру. Його поцілунки ковзали по її обличчі, очах, плечах, шиї, дрібна наждачка його підборіддя дряпала ніжну шкіру, але то було байдуже, вона ловила його губи своїми, намагаючись зупинити танок його поцілунків, одночасно розстібаючи ремінь на його джинсах, а він ричав, нездатний упоратися із застібкою на її бюстгальтері, який зрештою просто зсунув униз, скинувши бретелі з плечей.

Жанна підштовхнула Андрія до ванної, він хитнувся і стегном обіперся об вимикач. За дверима спалахнуло світло, прорвалося у щілини по периметру та у вертикальну тріщину сто разів фарбованих дверей.

– Ні! Не треба! – Жанна потягнулася до вимикача, і знову запанувала темрява.

Вода була ледь тепла і, стікаючи по їхніх розпечених тілах, здавалася холодною. За інших обставин Жанна б не стала обливатися нею. Але зараз вони стояли удвох у темній ванній кімнаті, і не видно було дешевих радянських кахлів, гусака-душа, який лив воду їм на голови. Вузька, місцями покоцана ванна була далекою від модних джакузі, але до всього того їм було байдуже.

Потім вони мовчки лежали під ковдрою у тій одвічній позі, коли чоловік дивиться у стелю, а жінка примощує голову на його плечі, там, де з тулуба виростає рука. І зручно жінці, і затишно лежати на боці, придавивши це чоловіче тіло своєю зігнутою ногою й обійнявши рукою. Просто так мовчки лежати, коли тебе обійняли однією рукою і ти відчуваєш оголеним тілом стукіт його серця поруч зі своїм.

Коли Жанна висушила у ванній волосся і знову ввійшла в кімнату, Андрій зістрибнув зі стільця і всміхнувся.

– А чого це ти тут стрибаєш? – здивувалася вона.

– Та ось, батарейку в годинник уставив.

– Ха! Прикольно. Дійсно, він тиждень показував третю годину, а я й не додумалася. Але ж за десять хвилин треба їхати. Марно старався.

– Не марно. Час не стоїть на місці. Годинник теж має йти разом із ним. Мертвий чи паралізований годинник – погана річ. Він помалу паралізує життя.

– Тож ти запустив годинник для когось, хто оселиться тут завтра? – пожартувала Жанна, направду вражена тим, що почула.

– Я запустив для тебе. Завтрашній мешканець не знатиме, що він був паралізованим. Адже годинник має іти за визначенням. Це його суть і сенс. Новий мешканець не побачить у цьому нічого дивного. І правильно! – всміхнувся Андрій.

4

Невеличка кав’ярня, оформлена в дусі сімдесятих. Обідня пора. Виспівує вічний тут Челентано. Майже всі місця зайняті. І те, куди Віталію хотілося сісти, також. Але ось звільняється невеличкий столик у куточку, і він прямує туди. Ставить барсетку на стілець. Сам сідає обличчям до зали і втуплюється поглядом у стіл неподалік. Там сидять один навпроти одного чоловік та жінка, п’ють каву, розмовляють і всміхаються. Обличчя жінки не видно. Але коли вона тріпає головою, відкидаючи пасмо волосся, Віталій бачить її вухо і блискучу сережку в ньому. Чужі люди сидять за їхнім столиком, ведуть словесну гру, чоловік сипле компліментами та розповідає щось таке, щоб надати собі ваги в очах тієї пані, а вона приховано кокетує. І фігура її, постава та жести випромінюють той самий запах жінки, який чоловік відчуває і на відстані, і через скло, і навіть із фотокартки, бо справа тут зовсім не в молекулах, що витають у повітрі.

Це було напередодні Восьмого березня – того свята, з приводу якого останні роки так багато сперечаються: принижує воно жінку чи навпаки, хто і навіщо його заснував, і взагалі чому ми завжди щиро вважали його міжнародним жіночим днем, але решта світу про це не здогадувалася. Віталієві того дня було байдуже до теорії, тому що це був іще один привід зустрітися з Лілею хоч ненадовго – випити кави, жартома за традицією обмінятися символічними цукерками, трохи поговорити. Трохи, бо в конторі був тоді короткий день, який мав завершитися фуршетом для колег-жінок, привітаннями, шампанським, подарунками. Після нього Віталій обіцяв заїхати на Поділ по Тамару, яка теж святкувала зі своїми аудиторами і була цього дня без машини. Тож вирватися вдалося лише на годинку до кав’ярні.

Він приніс Лілі подарунок. Невеличку коробочку із сережками. І попросив приміряти прямо на місці. По три тоненькі ланцюжки звисали тепер із мочок її вух, тремтіли від найменшого руху і поблискували. Віталій ледве втримався, щоб не поцілувати її вушко і не торкнутися язиком тих золотих ниточок, граючись із ними. Їй личило. Його збуджувало. Вони пили каву і про щось говорили. Ліля поглядала йому за спину, де галаслива компанія з двох пар розпивала шампанське, уже на повну святкуючи завтрашнє Восьме.

За спиною у Лілі обідала молода родина, і дівчинка років чотирьох спочатку без охоти колупалася в тарілці, потім просто нудилася, позирала довкола себе і метляла ногами під стільцем, не дістаючи до підлоги. Коли Ліля відійшла до дамської кімнати, дівчинка стрельнула оком на їхній стіл і помітила дві цукерки – «Корівку» та «медальку» в золотавій фользі. Вона на мить завмерла, а коли Челентано заспівав нової повільної пісні, сповзла зі стільця, наблизилася до Віталія і почала свій дивний, повільний танок – в такт мелодії хитала стегнами, оберталася навколо себе, рухала руками з грацією уповільненої Шакіри і не переставала контролювати очима реакції Віталія.

Він сидів, широко відкривши очі від несподіванки. Танець був вражаючим, але недовгим. Улюбленець усіх жінок іще продовжував співати, а юна акторка зупинилася,