Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

зрозуміти, щоб вони не відставали. Слід було пам’ятати про решту загону і не гаяти часу.

Вершники знову пустили коней клусом. Та скоро стало очевидним, що коням, за винятком Тауки, такий темп був не під силу. Опівдні довелося надати їм годину відпочинку. Вони геть знесиліли і навіть відмовилися їсти альфафару, різновид люцерни.

Гленарван стривожився: жодних ознак близькості води. Це могло призвести до невтішних наслідків. Талькав мовчав. Імовірно, він думав, що рано впадати у відчай, поки не з’ясовано: пересохла річка Гуаміні чи ні. Отже, він знову рушив уперед, і хоч-не-хоч коні попленталися кроком – на рись вони вже були неспроможні.

Талькав міг випередити супутників, Таука за кілька годин домчала б його до берегів річки. Поза сумнівом, він подумував про це, але не хотів кидати своїх супутників серед цієї пустелі. Щоб не випереджати їх, Талькав раз у раз змушував свого скакуна стримувати крок.

Опираючись, Таука то ставала дибки, то видавала дзвінке іржання, все ж стишувала свій алюр, підкоряючись умовлянням господаря. Талькав і справді розмовляв зі своїм конем. Звісно, Таука не відповідала йому, проте справді розуміла. Мабуть, патагонець мав переконливі доводи, оскільки після нетривалої «суперечки» Таука піддалася вмовлянням господаря і підкорилася йому.

Талькав також розумів скакуна. Розумна тварина якимсь вищим інстинктом учула ознаки вологи; вона жадібно втягувала повітря, рухаючи і прицмокуючи язиком, наче змочувала його життєдайною вологою.

Патагонець розумів: вода близько. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм нетерплячку коня. Незабаром двоє інших коней також відчули близькість води. Зібравшись на силі, вони понеслись навскач услід за конем індіанця.

Близько третьої години по полудні блиснула світла смуга. Вона переливалася під променями сонця.

– Вода! – вигукнув Гленарван.

– Так, вода, вода! – крикнув Роберт.

Тепер не потрібно було підганяти коней. Бідолашні тварини, відчувши приплив сил, помчали вперед. За кілька хвилин вони доскакали до річки Гуаміні й разом із вершниками кинулися по груди в життєдайну воду. Господарі, за прикладом коней, також прийняли ванну.

– Як смачно! – вигукнув Роберт, упиваючись водою посеред річки.

– Не пий так багато, мій хлопчику, – попередив Гленарван, утім не подаючи прикладу помірності.

Якийсь час нічого не було чути, крім частих гучних ковтків. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, неквапом, маленькими ковтками, «довгими, як ласо», за висловом патагонця. Він ніяк не міг напитися, і його супутники вже стали побоюватися, хоч би він не випив усієї води в річці.

– Ну, тепер справдяться надії і наших друзів, – сказав Гленарван. – Діставшись Гуаміні, вони матимуть удосталь чистої та свіжої води, якщо тільки Талькав не вип’є всю воду в річці.

– А чи не могли б ми вирушити їм назустріч? – запитав Роберт. – Так ми позбавимо їх кількох годин тривоги і страждань.

– Звичайно, хлопчику мій, але в чому ми везтимемо їм воду? Бурдюки залишилися у Вільсона. Ні, ліпше почекати їх на місці, як і домовлялися. Зважаючи на відстань, яку їм треба подолати кроком, я вважаю, що наші друзі прибудуть лише вночі. Тож приготуймо для них добрий нічліг і смачну вечерю!

Талькав, не чекаючи пропозиції Гленарвана, став обирати місце для привалу. На березі річки йому пощастило знайти рамаду – трибічну кошару. Вона була чудовим прихистком для людей, які не бояться спати просто неба. Тому подорожні не шукали ліпшого і втрьох розтягнулися на землі, під сонцем, щоб просушити змоклий одяг.

– Місце для нічлігу вже є, – сказав Гленарван. – Тепер слід подбати про вечерю. Треба, щоб наші друзі залишилися задоволені посланими вперед гінцями. Сподіваюся, полювання не буде марним. Роберте, ти готовий?

– Так, сер, – відповів хлопчик, зводячись на ноги і піднімаючи рушницю. Гленарван подумав про полювання, бо йому здалося, що береги Гуаміні були місцем зустрічі всієї дичини довколишніх рівнин. У повітря зграями здіймалися тінаму – рід червоних куріпок, що водяться в пампі, чорні рябчики з породи сивок, що йменуються теру-теру, жовті деркачі і водяні курочки з неймовірним зеленим оперенням.

А от чотириногих не було видно. Однак Талькав, указавши на високі трави і густі лісові зарості, дав зрозуміти, де саме зачаїлися тварини. Мисливці лише ступили кілька кроків і опинитися в місці, якого за кількістю дичини годі було знайти в цілому світі.

Спершу вони стріляли у крупну дичину, чим сполохали сотні косуль і гуанако. Та ці лякливі тварини так швидко зривалися з місця, що до них неможливо було наблизитися на відстань рушничного пострілу. Тож мисливці вирішили переслідувати іншу дичину, значно смачнішу. Їм удалося підстрелити з дванадцять червоних куріпок і деркачів. На додачу Гленарван влучним пострілом убив пекарі – таїтетр. М’ясо цієї товстошкурої тварини з рудуватою шерстю дуже смакувало, тож на нього не шкода було витратити пороху.

Менш ніж за півгодини мисливці завиграшки настріляли вдосталь дичини. Роберт не пас задніх і підстрелив доволі рідкісну тварину армадила, щось подібне до броненосця. М’ясо цієї тварини дуже масне, і, за твердженням патагонця, справжній делікатес. Роберт вельми пишався такою щасливою нагодою.

Тимчасом Талькав поділився зі своїми супутниками мистецтвом полювання на нанду, різновид страуса, що вирізняється надзвичайною швидкістю. Маючи справу з такою прудконогою твариною, індіанець не став удаватися до хитрощів і погнав Тауку просто на страуса, інакше той лише замучив би коня разом із мисливцем.

Наблизившись до нанду на необхідну відстань, Талькав так вправно метнув бола, що ремені притьмом обвилися навколо страусових ніг, і той миттю спинився. За кілька секунд нанду лежав долі.

Індіанець доклав зусиль, щоб зловити нанду, не заради хизування. Оскільки м’ясо цієї пташки надзвичайно смачне, Талькавові кортіло, аби ця страва потрапила до столу.

До рамади принесли в’язку червоних куріпок, Талькавового страуса, Гленарванового пекарі і Робертового броненосця. Страуса і пекарі одразу ж білували, м’ясо тонко нарізали. Що ж до броненосця, то ця тварина носить на собі власне деко: його поклали на розжарене вугілля в його ж панцирі.

На вечерю мисливці вдовольнилися куріпками – поживнішу їжу приберегли для друзів. Запивали кришталево чистою водою, проте вона їм видалася смачнішою за всі портвейни світу.

Не забули і про коней. У рамаді знайшлося стільки сіна, що його вистало не лише для їжі, а й для підстилки.

По завершенні всіх справ Гленарван, Роберт та індіанець загорнулися в пончо і вляглися на традиційне ложе мисливців у пампі – перину, набиту альфафарою.

Розділ XIX. Червоні вовки

Настала глупа ніч. Це була ніч перед молодиком, тож лише зірки ледь освітлювали рівнину. Річка Гуаміні повільно несла свої тихі води. Усе живе скидало уві