Читати книгу - "Острів Сильвестра"

не виражаючи, вони викликають в інших якісь асоціації й неоднозначні, ба навіть багатозначні трактування? Навіщо вона шукала Сильвестра Васильчука і навіть намагалася йому сподобатися? Що чекає її далі, якщо в неї зникла потреба писати янголів і квіти, а більше нічого (окрім хіба миття посуду, прибирання, копання городу), вона не вміє і, головне, не хоче робити? Що є таке в цьому житті, на що вона могла б опертися? Кому потрібен її інтелект і як його застосовувати в цьому житті?

Приходили, мов нічні метелики, що б’ються об шибку, й відповіді на її запитання. Вона просто слабка істота, котра пливе за течією. Ні, вона нонконформістка, яка не сприйняла цього світу, і світ не сприйняв її. Вона жила, як уміла, в іншому способі життя це вже була б не вона. Та й взагалі чи є сенс у житті як такому, коли все одно чекає неминуча смерть? Виростити дітей, збудувати дім, посадити дерево, а далі що? Навіть найближчі згадуватимуть хіба в поминальні дні. Якщо діти, яких народиш, — це особистості, то в них своє життя, свої інтереси. Ким би міг стати її син, якби вона лишила його в себе? Наркоманом, неформалом, людиною без життєвого стрижня й мети? Чи не досить для цього світу однієї такої особи, як вона? Як їй подібні в тих чи інших варіантах.

Інший варіант її життя — це що? Вчителювання, народні промисли, робота в колгоспі? Я ж не здатна ані до мімікрії, ані до руху по наперед визначеній траєкторії, казала вона собі. Чи мстилася вона матері, яка її зрадила, або ж вітчимові, котрий відразу зненавидів її як плід кохання жінки (котру він, без сумніву, по-своєму любив) з іншим? Навряд чи мстилася, інакше б вона спалила дім, вбила чи отруїла того ж вітчима, чи щось би таки зробила, аби їм дошкулити.

Батько? Вона навіть не уявляла цього чоловіка. Яке їй діло до нього, і що йому до неї. Сама думка про можливу зустріч з ним викликає в неї відразу. Та в неї нема і ненависті до нього. Нема, от у чому її біда, а може, й радість. Син? Вона хотіла б його знайти, якщо тільки він живий. Але що б вона йому сказала? Виправдовуватися? Каятися? Що таке виправдування і що таке каяття? Виправдати її, попри всі можливі варіанти на її користь (де ти, її суперадвокат?), неможливо. Тоді навіщо це робити? Вона й так засуджена. В’язниця — ціле її життя.

Якщо говорити про її любов чи любов до неї (кохання, кохання, авжеж, панове присяжні засідателі), бо таке мало місце. Художники, бармени, письменники, менти, торгаші, бомжі — і хто там ще? — тяглися до її тіла. Майже дармового тіла. Бо вона ніколи нічого не просила й не оцінювала себе. Брала, коли давали. Були випадки, коли її розшукували колишні коханці. Щось же їх тягло знову й знову до неї. Не тільки базікання про напрямки мистецтва, про Антонена Арто, Пауля Клеє, Хуана Гриса, Рене Магріта, Піта Мондргана, Тамару Лемпіцьку, Джексона Поллока, Енді Воргола, Барнетта Ньюмена, Френсіса Бекона (імена, імена, імена) за столом, біля ліжка, а часом і в ліжку. Тіло? Вона навчилася необхідних рухів, і тільки. Чи, може, мав рацію один пан, який (здається, він був зав. овочевою базою) назвав її дикою кішкою, яка вдає, що вона приручена? Вона знала чи не всіх представників доморощеного українського авангарду 60—80х років минулого століття. З кількома і переспала. Більшість трахалися так собі. Частину з них вона таки любила, кохала не з примусу чи усвідомлення, що десь же ночувати треба. От хоча б Михайло, Михайлик, львівський бородань, проголошений богемою (втім, інша її частина дотримувалася протилежної думки) генієм над геніями. При згадці кімнату заповнює бурмотіння, схоже на шаманське заклинання. Михайло напам’ять читає цілі уривки (прозові!) з параболічних оповідань Борхеса, із Маркеса і Кортасара (всіх трьох він власноруч переклав українською з російської і польської), з якихось буддистських трактатів і сам здається склеєний із тих цитат — суцільна людина-книжка, людина-журнал (часопис, підказує хтось невидимий Яніні), напівреальна, як і все з її минулого! Його картини — хаотичний набір кольорів, що обрисами нагадують фрагменти великого смітника, на якому вгадуються окремі предмети — шматки залізяччя, поламані меблі, іржаві відра, віники, уламки пилок…

— Я єдиний творю картину реального світу, якого насправді немає, — казав Михайло.

Він ставив Яніну навкарачки, під коліна підкладав дошку, на яку клав велику стару подушку і годинами дивився на її анус, доки не засинав або не починав гарячково класти мазки на полотно чи картон, пишучи, втім, щось звично-абстрактне. Яніна почувала пекучий сором лише на початку цього «художнього акту», як називав своє збоченське споглядання сам Михайло. Щоб переконати Яніну взяти участь в «художньому акті», Михайло прочитав довгу лекцію-прохання, в якій було все — від філософії дзен-буддизму, яку він дивним чином пристосовував до своєї «особливої еротичної філософії», до афоризмів Ніцше й еротичних гравюр Бердслі. Коли ж Яніна здалася, Михайло страшенно розчулився і разів п’ять повторив про вдячність цілого мистецького світу його любій дівчинці. Вже покинувши його, Яніна раптом збагнула, наскільки незахищеним і неприкаяним був цей самовпевнений (як їй здалося на початку) чоловік. Вона його кохала — самозабутньо, самозречено, аж до виконання всіх диких забаганок, не кажучи вже про прибирання в майстерні й приготування їжі — цілих чотири місяці. Потім ореол зник, як зникав до того й після того не раз, але вже над іншими її захопленнями. Її обслуговування цього неохайного буркотуна і збоченця стало здаватися огидним. А коли він попросив знову стати у звичну позу, Яніна відчула, як її занудило, вона вибігла із майстерні на захаращене подвір’я і виблювала. Коли ж витерлася, то зрозуміла, що в майстерню більше не повернеться. Хоча і в Михайла після неї була не одна муза-натурниця, яких він ставив у ту ж та інші пози, і в самої Яніни була не одна ще короткотривала закоханість. Але любов… любов… дивне слово… це й була любов?

Щодо її картин, то вона їх просто писала, коли щось накочувалось темне, як довга яма, в якій неможливо побачити дно, в яку боязно заглядати, хоч і треба. «Ангели, порятуйте мене», — не раз шептала вона, беручи до рук пензля або олівця. І ангели-янголи рятували, схожі один на одного, але в різних варіаціях поз серед різних квіткових композицій. Вони виражали, виражали, виражали… невже її саму… невже її страхи, схожі на чорного