Читати книгу - "Чума"

class="p1">– Він вас зараз зведе з двома нашими приятелями, а ті своєю чергою познайомлять з вартовими, з якими ми зв'язані. Але це ще не все. Вартові мають самі вибрати слушний час. Найпростіше, по-моєму, це переночувати двітри ночі в когось із вартових, що мешкають поблизу воріт.

Але попередньо наш друг забезпечить вам кілька необхідних контактів. Як усе буде залагоджено, гроші передасте йому.

«Наш друг» знову хитнув своєю конячою головою, не перестаючи жувати салат із помідорів та солодкого перцю, до якого аж надто допався. Потім він заговорив з легким іспанським акцентом. Він запропонував Рамберові зустрітися позавтра о восьмій ранку на паперті собору.

– Ще два дні! – протягнув Рамбер.

– Справа нелегка,- сказав Рауль. – Адже треба людей знайти.

«Наш друг» Кінь енергійно підтвердив ці слова кивком голови, і Рамбер мляво погодився. Дообідуючи, все шукали тему розмови. Але тільки-но Рамбер з'ясував, що Кінь ще й футболіст, все стало просто. Свого часу він і сам захоплювався футболом. Розмова, звичайно, перейшла на чемпіонат Франції, на силу англійських професійних команд і тактику «дубльве». А наприкінці обіду Кінь геть розійшовся, уже тикав Рамберові, намагався переконати його, що в будь-якій команді «найкраще грати в півзахисті». «Ти зрозумій,- торочив він,- адже саме півзахист і визначає гру. А це в футболі головне». Рамбер погоджувався, хоча сам завжди грав у нападі. Аж тут їхній суперечці поклало край радіо, кілька разів поспіль воно повторило під сурдинку позивні – якусь сентиментальну мелодію,- а далі повідомило, що вчора чума забрала сто тридцять сім жертв. Ніхто з присутніх навіть не озирнувся. Кінь знизав плечима і підвівся. Рауль з Рамбером і собі повставали.

На прощання півзахисник міцно потиснув руку Рамберові й сказав:

– Мене звуть Гонсалес.

Ті два дні тяглися для Рамбера нескінченно довго. Він вибрався до Ріє і розповів йому докладно про всі свої починання. Потім нав'язався за лікарем і розпрощався з ним на порозі дому, де лежав хворий з підозрою на чуму. У коридорі чувся тупіт і гомін: це сусіди прийшли попередити сім'ю хворого про появу лікаря.

– Аби лиш Тарру не спізнився,- буркнув Ріє. Вигляд він мав утомлений.

– Епідемія, мабуть, набирає темпів,- мовив Рамбер. Ріє відповів, що річ не в тім, крива захворювань навіть повільніше, ніж раніше, повзе вгору. Просто нема ще достатньо ефективних засобів боротися з чумою.

– Нам бракує матеріалів,- пояснив він. – У будь-якій армії світу брак матеріальної частини звичайно надолужується людьми. Але нам і людей бракує.

– А до міста прибули ж лікарі й санітари.

– Атож, прибули,- погодився Ріє. – Десять лікарів і якась сотня санітарів. На перший погляд нібито й багато.

Але цього ледь вистачає тепер. А як пошесть посилиться, то й геть не вистачить.

Ріє прислухався до метушні в оселі й потім усміхнувся Рамберові.

– Так,- промовив він,- раджу вам не баритися на ляху до успіху.

По Рамберовому обличчі перебігла тінь.

– Ну, ви ж знаєте,- мовив він глухо,- я зовсім не тому намагаюся вирватися звідси.

Ріє підтвердив, що знає, та Рамбер не дав йому доказати.

– Гадаю, я не боягуз, принаймні лякаюсь нечасто. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають не стерпні думки.

Лікар глянув йому просто в очі.

– Ви з нею зустрінетеся,- мовив він.

– Можливо, але мені несила знести думку, що все це затягується, а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти, і тому треба користатися з кожної хвилини. Не знаю, чи ви розумієте мене.

Ріє буркнув, що розуміє, але тут надійшов радісно збуджений Тарру.

– Щойно говорив з отцем Панлю, запропонував йому вступити в дружину.

– Ну й що ж він? – спитав лікар.

– Спершу подумав, потім погодився.

– Дуже радий,- озвався лікар,- радий, що він кращий за свої проповіді.

– Усі люди такі,- заявив Тарру. – Треба їм тільки дати слушну нагоду.

Він посміхнувся і моргнув до Ріє.

– Видно, у мене така спеціальність – давати людям слушну нагоду.

– Вибачте,- мовив Рамбер,- але мені пора.

Умовленого четверга Рамбер з'явився на паперть собору за п'ять хвилин до восьмої. Повітря було свіже. У небі пливли білі, кругленькі хмарки, але невдовзі спека поглине їх без останку. Хвиля вогких пахощів ще долітала з моріжків, уже добре випалених спекою. Сонце, що ховалося за будинками східної частини міста, встигло торкнутися лише шолому Жанни д'Арк, її визолочена з ніг до голови постать оздоблювала майдан. Дзиґарі вибили восьму. Рамбер пройшовся туди-сюди під склепінням безлюдної паперті. З храму долинали уривки поспів'я разом з одвічним духом ладану й підвальної вогкості. Нараз поспів'я стихло. З десяток маленьких чоловічків у чорному висипало з церкви й потюпало до міста. Рамбера взяла нетерплячка. Інші чорні постаті піднялися високими сходами й рушили до паперті. Він був закурив, але одразу ж схаменувся: місце для куріння обрано не дуже вдало.

О восьмій п'ятнадцять потихеньку, під сурдинку, заграв соборний орган. Рамбер вступив під темне склепіння. Спершу він розрізняв тільки маленькі чорні постаті, що прямували повз нього до нефа. Вони зібралися в кутку перед імпровізованим вівтарем, де недавно звели статую святого Роха, виконану на термінове замовлення в одній із скульптурних майстерень нашого міста. Тепер уклінні постаті, здавалося, зовсім скорчились і тут, серед цієї одвічної сіряви, були наче грудки згуслої тіні, хіба що ледь-ледь щільніші й рухоміші, ніж серпанок, що оповив їх. А над їхніми головами орган невгавно витинав одну й ту саму тему з варіаціями.

Коли Рамбер увійшов, Гонсалес уже спускався сходами, очевидно, рушаючи до центру.

– А я думав, ти вже пішов,- сказав він журналістові. -

І правильно б зробив.

Він пояснив, що чекав на приятелів в умовленому місці недалеко звідси, побачення було призначено на сьому п'ятдесят п'ять. Але тільки марно прождав цілих двадцять хвилин.

– Щось їм перешкодило. В нашому промислі не все йде гладесенько-рівнесенько.

Він запропонував зустрітися завтра о тій самій годині біля пам'ятника полеглим. Рамбер зітхнув і зсунув фетрового капелюха на потилицю.

– Дарма, дарма,- сказав Гонсалес зі сміхом. – Сам знаєш, скільки доводиться робити пасів, комбінацій, фінтів, перш ніж заб'єш гола.

– Авжеж,- погодився Рамбер. – Але ж матч триває всього півтори години.

Пам'ятник полеглим стоїть саме на тому єдиному в Орані місці, звідки видно море, на променаді, який через сотню метрів упирається у гірські відроги над гаванню. Наступного дня Рамбер, знову прийшовши на побачення перший, уважно прочитав імена полеглих на полі слави. Через кілька хвилин з'явилося ще якихось двоє, байдуже глянули на Рамбера, відійшли, сперлись на балюстраду променада