Читати книгу - "Нескінченна історія"

ані скелі, ані пагорбка, лише декілька перехняблених деревець стриміли з густої імли, немов чиїсь великі лапи з пазурами.

Атрею сів. За кілька кроків він помітив свій пурпурово- червоний плащ, зітканий з буйволячої вовни. Він підповз і загорнувся у нього. Його надзвичайно здивувало, що плащ тільки ледь вологий. Отже, він пролежав тут уже доволі до­вго.

Як він сюди потрапив? І чому не втопився?

Якісь невиразні спогади зринули у його пам’яті - про чиїсь руки, що несли його, чиїсь дивні, чудні голоси, які співали: «Бідний хлопчик, гарний хлопчик! Тримайте йо­го, не дайте йому потонути!»

Можливо, то було всього лише шумування хвиль.

А може, морські русалки або водяники?

Очевидно, вони побачили у нього на шиї Сяйво і саме тому врятували.

Мимоволі його рука потяглася до амулета - але він зник! Зник і ланцюжок із шиї. Він загубив Клейнод!

- Фухуре! - закричав Атрею з усієї сили. Він підхопив­ся, заметався туди-сюди, він щосили гукав і кликав: «Фу­хуре! Фухуре! Де ти?»

Відповіді не було. Лише рівномірне, неквапне шуму­вання хвиль, що накочувалися на берег.

Хтозна, як далеко віддули білого щастедракона Вітряні Велетні! А якщо Фухур також шукає свого малого пана - але не тут, а деінде, за горами, за долами? А якщо він уже не живе?

Отже, відтепер Атрею більше не був вершником, який мчав у піднебессі на щастедраконі, не був він і посланцем Дитинної Царівни. Тепер він був просто малим хлопцем. Малим і зовсім-зовсім самотнім.

Бежеві дзиґарі вибили шосту.

Надворі вже стемніло. Дощ спинився. Стало зовсім тихо. Бас- тіян незмигно вдивлявся у полум’я свічки.

А тоді нараз аж здригнувся, бо дощана підлога раптом рип­нула.

Йому здалося, він чує чиєсь дихання. Бастіян затамував по­дих і почав наслухати. Поза маленьким кружалом світла, що його поширювала свічка, горище тонуло в темряві.

Звідкись зі сходів долинули якісь звуки — так, ніби чиїсь приг­лушені кроки, так, ніби там, на сходах, хтось скрадався. О, зда­ється, здригнулася клямка на дверях, що ведуть на горище...

Знову рипнула дощана підлога.

А що, коли тут водяться примари?

— Та ні, — мовив Бастіян упівголоса. — Ніяких примар нема. Усі це кажуть.

Але чому ж тоді про них розповідають так багато історій?

Може, всі, хто запевняє, ніби примар нема, просто бояться визнати, що ті існують?

Атрею щільно загорнувся у свій пурпурово-червоний плащ, бо йому раптом стало холодно, і рушив углиб суходо­лу. Краєвид - тобто те, що хлопцеві вдавалося розгледіти крізь туман, - майже не мінявся. Він був рівнинний і одно­манітний, тільки де-не-де поміж покручених дерев вряди- годи траплялися не менш покручені кущі. Чагарі, які росли між деревами, чимось нагадували поржавілу бляху і на до­торк були такі ж тверді та жорсткі. Можна було легко пора­нитися, якщо не вважати.

Десь за годину Атрею дійшов до якоїсь дороги, вимо­щеної нерівно тесаними, горбатими кам’яними плитами, до всього ще й неоднаковими за розміром. Він вирішив і далі рухатися цією дорогою - адже мусила вона кудись його привести, однак йому здалося, що зручніше буде ступати запорошеним узбіччям, а не цією нерівно мощеною, криво кладеною бруківкою. Дорога чомусь зміїлася, в’юнилася, несподівано повертала то ліворуч, то праворуч - без жодної на те причини, бо ніде не було ані нерівностей рельєфу, ані річки. Атрею почало здаватися, що тут, у цій місцевості, все трохи викривлене.

Минуло зовсім небагато часу, коли Атрею розчув якісь далекі, химерні, притлумлені звуки, схожі на стугоніння копит. Вони наближалися. Насправді то було глухе гудіння велетенського бубна, до цих ударів долучався верескливий свист маленьких сопілок і дзеленькання дзвіночків. Атрею причаївся за чагарями на узбіччі дороги і вичікував.

Дивачна музика поволі наближалася, нарешті з туману виринули перші постаті. Мабуть, вони танцювали, одначе цей танок не був ані веселий і радісний, ані гарний. Постаті по-чудернацькому вистрибували, перекочувалися по землі, потворно кривлялися і смикалися, повзли навкарачки, а потім зненацька підхоплювалися - загалом, поводилися, як божевільні, як шаленці. Однак єдиним, що при цьому чув Атрею, було оте глухе, повільне биття в бубон, пронизли­вий свист і зойкіт сопілок, а також уривчастий стогін, скім­лення та хекання, які виривалися із численних горлянок.

Постатей усе прибувало, то була ціла процесія; здава­лося, вона не має кінця. Нарешті Атрею зміг розгледіти лиця танечників - сірі, як попіл; з них рясно струменів піт, очі палали диким, гарячковим блиском. Декотрі учасники процесії шмагали себе гарапниками.

«Вони божевільні», - подумав Атрею, і холод перебіг його спиною.

Допіру тепер він зауважив, що більшість істот у цій ко­лоні були нічні альби, кобольди і примари. Було серед них і трохи вампірів, а також чимало відьом - старих, із велики­ми горбами та цапиними борідками, було й декілька юних, вродливих, але надзвичайно злих на вигляд. Вочевидь, Ат­рею потрапив у котрийсь із країв Фантазії, населений пере­важно істотами темряви. Якби він іще мав Сяйво, то, не ва­гаючись, вийшов би їм назустріч, щоби запитати, що тут діється. А так Атрею волів перечекати у своєму сховку, до­ки ця біснувата процесія не пройде повз нього, доки навіть найостанніші з примар, накульгуючи і плентаючись, не зникнуть в імлі.

Тільки тоді знову наважився вийти на дорогу. Дивля­чись услід цій колоні причинних, він вагався: іти за ними чи ні? І взагалі, Атрею вже не знав, що робити - і чи виста­чить йому на це сил.

Це вперше він так виразно відчув, як страшенно бракує йому амулета Дитинної Царівни, наскільки він без нього безпомічний. Насправді вирішальним був навіть не захист, що його давав Клейнод, бо однаково доводилося докладати чимало зусиль, поневірятися, долати труднощі та незгоди, страх і самотність, - так чи так, а в цьому Атрею мусив ціл­ком покладатися на власні сили. Та доки він носив Знак, то ніколи не вагався, що робити. Наче таємничий компас, спрямовував той його волю, його вибір у правильне русло. А тепер усе змінилося, тепер тієї таємничої сили, яка його вела, раптом не стало.

Тож тільки задля того, щоби не стояти заклякло посе­ред дороги, він наказав собі рушити за примарною процесі­єю (її приглушений ритм усе ще долинав звідкись із тума­ну).

Пробираючись крізь густу імлу, весь час пильно стежа­чи за тим, щоби залишатися на достатній відстані від тих, котрі пленталися у хвості колони, Атрею намагався якось осмислити своє становище.

Чому ж, ох, чому ж він не дослухався до слів Фухура, коли той радив йому негайно повертатися до Дитинної Ца­рівни? Він переказав би їй Уюлялине послання і