Читати книгу - "Крижана принцеса"

гадаю, що тобі треба наважитися. Завжди ліпше спробувати, аніж шкодувати про те, чого не зробила.

— До речі, про Алекс… Я випадково натрапила на дещо цікаве. — Еріка швидко змінила тему.

— Овва, що ж?

Дан надзвичайно здивувався.

— Декілька днів тому я була в її будинку й знайшла цікаву статтю.

— Що ти зробила?!

Еріка втамувала спалах його подиву.

— Я знайшла копію старої статті про зникнення Нільса Лоренса. Як гадаєш, навіщо Алекс заховала статтю, написану двадцять п’ять років тому, під своєю спідньою білизною?

— Під своєю спідньою білизною! Еріко, який жах!

Вона підняла руку, аби вгамувати його здивування, і спокійно промовила:

— Моя інтуїція підказує мені, що це якось пов’язано з її вбивством. Я не знаю, як саме, але там заритий великий собака. Крім того, хтось заходив до будинку й рився в ньому, поки я там була. Можливо, він шукав саме цю статтю.

— Ти зовсім із глузду з’їхала?! — Дан спантеличено подивився на неї й роззявив рота. — Якого чорта ти туди пішла? Поліція має шукати вбивцю Алекс, а не ти. — Він підвищив голос до фальцету.

— Так, я знаю. І не треба так кричати, у мене немає проблем зі слухом. Я добре усвідомлюю, що не мала втручатися в усе це, але, по-перше, мене вже вплутала в це її родина, а по-друге, колись ми з Алекс були дуже близькими. По-третє, мені дуже важко не думати про це. Як-не-як, я її знайшла.

Еріка не хотіла розповідати Данові про написання книжки. Завжди все сприймали не так, коли вона казала про це вголос. Та й їй здалося, що Дан зреагував дещо різко на її звістку. Однак вона знала, що він завжди дуже хвилювався за неї. Вона сама усвідомлювала, що не мала заходити до будинку Алекс.

— Еріко, пообіцяй мені, що ти закинеш усі свої дурнуваті ідеї.

Він поклав руки на плечі Еріки й розвернув її до себе. Його погляд був ласкавим, але напрочуд сталевим.

— Я не хочу, щоб із тобою щось трапилося. А якщо ти далі втручатимешся в усе це, то, гадаю, матимеш проблеми. Зав’язуй із цим.

Він дужче схопив її за плечі й стурбовано дивився їй у вічі. Щойно Еріка, здивована різкою реакцією Дана, хотіла відповісти, як із причалу почувся голос Пернілли:

— Бачу, ви тут добре сидите й мило балакаєте.

Уперше її голос здавався таким крижаним. Вона дивилася на них своїми чорними очима й ритмічно стискала руки. Почувши її голос, Еріка й Дан застигли на місці. Руки Дана досі лежали на плечах Еріки, і він, немов огню вхопивши, притиснув їх до себе й у морг ока підвівся.

— Привіт, люба. Ти сьогодні раніше звільнилася? Еріка була тут неподалік і принесла попоїсти. Ось ми й сіли трохи побалакати.

Дан виправдовувався. Еріка здивовано дивилася то на нього, то на Перніллу, жінку, яку вона майже не знала. Пернілла злісно втупила в неї свої чорні очі й так міцно стиснула руку, що кісточки на її пальцях умить побіліли. Раптом Еріка задумалася, чи ця несамовита жінка не збирається на неї накинутися. Вона нічого не розуміла. Минуло вже дуже-дуже багато років, відколи вони з Даном розірвали свої стосунки. Пернілла добре знала, що їхні почуття згасли, або принаймні Еріка сподівалася, що їй це відомо. Але тепер вона була вже не впевнена в цьому. Поставало запитання, що спричинило таку реакцію. Еріка спостерігала за Даном і Перніллою: між ними немов відбувалася якась мовчазна боротьба за владу. І Дан, здавалося, її програвав. Еріка вирішила, що найкращий порятунок — просто тихо піти й залишити їх з’ясовувати стосунки наодинці.

Вона швидко зібрала контейнери й термос і поклала в кошик. Голоси Дана й Пернілли пробивалися крізь тишу, що панувала навкруги.

4

Він почувався невимовно самотнім. Без неї світ здавався порожнім і холодним, і не було нічого, що б могло розтопити кригу. Йому було легше витримувати біль, коли він міг поділитися ним із нею. Відколи вона зникла, здавалося, що біль посилився удвічі, і це переходило всі межі. Він не витримував. Він боровся із самим собою щодня: хвилина за хвилиною, секунда за секундою. Дійсність не існувала. Єдине, що він усвідомлював, — це те, що вона пішла назавжди.

Провину можна було б розділити однаковими частинами між усіма винними. Він не хотів розплачуватися за неї сам. Ніколи.

Він подивився на свої руки. Він ненавидів їх. Вони несли в собі красу й смерть — несумісне поєднання, з яким він змушений був навчитися жити. Лише тоді, коли він пестив її, вони були хорошими. Його тіло до її тіла — і все погане вмить зникало. Натомість разом вони приховували зло. Кохання і смерть, ненависть і життя. Протилежності, що перетворили їх на метеликів, що підлітали все ближче й ближче до полум’я. Вона згоріла першою.

Він відчував, як вогонь пронизує шию. Він уже був зовсім близько.

Вона втомилася. Вона втомилася витирати чиєсь лайно. Вона втомилася від свого нежиттєрадісного існування. Минав день за днем, і один був схожий на інший. Вона змучилася нести провину, що охоплювала її з ранку й аж до вечора, і змучилася прокидатися щоранку й лягати спати щоночі з думкою про те, як дає собі раду Андерс.

Вера поставила кавоварку на плиту. Цокання кухонного годинника — єдине, що пробивалося крізь тишу, і вона сіла за стіл, аби зачекати, поки приготується кава.

Сьогодні вона прибирала в родини Лоренсів. Їхній будинок такий величезний, що вона поралася там цілий день. Інколи вона сумувала за колишніми часами. Їй бракувало стабільності: колись вона щодня приходила на роботу й знала, що на неї там чекають. Їй бракувало того статусу — бути домробітницею в найкращій родині північного Богуслена. Однак така ностальгія траплялася нечасто. Насправді вона щиро раділа тому, що їй не потрібно було приходити туди щодня й низько кланятися Неллі Лоренс. Тій людині, яку вона ненавиділа всім своїм єством. Однаково з року в рік вона працювала на неї, поки нарешті сучасність не наздогнала її й домробітниці вийшли з моди. Понад тридцять років вона опускала очі додолу й услужливо бурмотіла «Так, дякую, пані Лоренс. Звичайно, пані Лоренс. Слухаюся, пані Лоренс». Вона насилу втамовувала несамовите бажання обхопити своїми сильними руками тендітну шию Неллі й душити, аж поки їй не забракне повітря й вона не впаде додолу. Іноді ця жага була такою могутньою,