Читати книгу - "Непрохані"

138
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 117
Перейти на сторінку:
побачив, розплющивши очі. Я змерз до кісток, голова розколювалася, але навіть у цьому спантеличеному стані я чітко бачив, що зі здоровилом щось не так. Тіло його було якесь деформоване, риси обличчя — неприродно різкі, шкіра — груба, пориста. Це було добре видно навіть у тьмяному світлі раннього ранку. І він був ну аж надто здоровенний.

І… і дерев’яний.

Я швидко сів. Мозок не встигав за тілом. Виявилося, що я спав коло якоїсь стіни, і мене присипало листям. Вікна наді мною були затулені щитами, замки на дверях проржавіли: задня стіна занедбаної крамниці, вочевидь. Переді мною простягався невеликий парк — чи принаймні дерева й кущі, між якими вилися вимощені бруківкою доріжки. Далі, на тому боці вулиці, височіли темні будівлі — переважно триповерхові. На лавах у парку спали добродії під картонними коробками: професіонали, не те що я.

Здоровило наді мною виявився тотемним стовпом: високим, дерев’яним, вкритим примітивною різьбою. Навколо височіло ще кілька таких самих, а ще були якісь скульптури чудовиськ, які чи то боролися, чи то скручували одне одному шиї. На ці образи накладалися картини з моїх снів — темних, буремних, повних гучних криків у порожніх просторах. Здається, я шукав батька у домі свого дитинства — і не міг знайти.

Годинник показував десять хвилин по шостій. Дивно, що його не вкрали. Я швидко перевірив кишені й виявив, що мій мобільний на місці, і мобільний Емі, і гаманець теж.

Видно, місцеві злодії мною погребували. Обличчя боліло, боліли руки, але фізичний дискомфорт не міг і близько дорівнятися до морального похмілля. Вочевидь, прокинувся я в Сієтлі, але де саме — я й гадки не мав. Загалом я зовсім не пияк, у такі ситуації потрапляти не схильний, тому стратегії на такий випадок не виробив. Я почувався хворим і наляканим. Вирішив устати — може, від того стане краще.

— Сер, вам зле?

Я повільно повернувся на голос: за два метри стояв велосипедист.

— Скажіть, я в Сієтлі?

— В Оксидентал-парку, сер.

Велосипедист підійшов ближче. На голові у нього був білий шолом, куртка теж біла, і загалом він був світлий, бадьорий і чистий — повна протилежність моєму нинішньому станові.

— Оксидентал-парк — це в Сієтлі? — уточнив я. Дарма: велосипедист не був копом, але явно мав відношення до закону й порядку. От зараз мене заарештують, бодай за те, що я кінчений бовдур.

— Так, сер. За кілька кварталів звідси Піонер-сквер, якщо вам це допоможе.

Мені допомогло: тепер я знав, що від цього місця до того, де я востаннє пам’ятав себе, п’ять хвилин пішки.

— Я в нормі,— повідомив я велосипедисту. — Хильнув учора зайвого, буває.

Той ввічливо, з підкресленим розумінням кивнув і уважно глянув на моє обличчя.

— Здається, ви забилися.

— Послизнувся на Медисон-стріт, влетів лобом у смітник.

— Нічого з речей не загубили?

Я пройшовся по кишенях, щоб він швидше відстав.

— Усе на місці, нічого не зникло, — я говорив діловим тоном, даючи цьому напівкопові знати, що я в такій ситуації не новачок. Здається, стало гірше, бо звучало так, ніби слабоумна бабця намагається сказати, що вона не слабоумна.

— Вам є куди йти?

— Так, у мене тут машина неподалік. Сьогодні їду додому.

— Раджу не квапитися. І поїжте щось.

Видавши це напучення, він сів на велосипед і поїхав геть.

Я вийшов з парку, пройшов один квартал і опинився на Піонер-сквер. Це маленька трикутна площа, на якій сходяться Перша вулиця, Єслер-стріт і власне сама площа. Кожна сторона трикутника метрів сорок завдовжки, і є пішохідна зона, вимощена бруківкою й оточена деревами і чавунним парканом у химерних вікторіанських завитках. Посередині є бювет з різьбленою головою індіанця і стоїть тотемний стовп, вищий і виразніший за ті, що я бачив у Оксидентал-парку.

Я зупинився біля зачиненої о цій годині кав’ярні «Старбакс», роздивляючись площу. Муніципальні працівники підмітали бруківку. Проходячи повз, один з них виразно глянув на мене, ніби запрошуючи приєднатися до сміття в його візку. Ідея гарна, та я вирішив, що краще ні. Почувався я досі кепсько, але від місцини, де прокинувся, вже відійшов, тож можна вдавати, що нічого такого не було. Я слабко пам’ятав завершення минулої ночі, але впізнав бар «Док Мейнард» на тому боці вулиці та пригадав себе, вмощеного на табуреті біля стійки: я тоді вирішив, що все одно вже не оговтаюся, і вийшов у ніч назустріч долі. Бовдур. Шкода, що не можна повернутися в часі, дати самому собі запотиличника і сказати: «Ти заснеш у парку! Ти знаєш, як там холодно, ідіоте?»

Білий велосипедист дав мені розумну пораду: поснідати. Треба пошукати щось гаряче й рідке, бо запах алкоголю стане на заваді в тій справі, яку я задумав. Щоб підготуватися до довгої пішої прогулянку по холоду до Пайк-Плейс-маркет — о цій годині щось може працювати хіба що там — я запалив цигарку. Голова боліла у трьох місцях водночас, а ще боліла спина, шия і права кисть. У роті стояла сухість радіоактивного смітника і приблизно такий самий смак.

Та все то були дрібниці.

Справжня біда полягала в тому, що ось уже півроку як поведінка дружини і її ставлення до мене змінилися, а відучора я почав підозрювати, що вона таки може мати коханця. І якщо та підозра справдиться, я не знаю, що я зроблю.

З нею — чи з собою.


У передпокої я просидів хвилин сорок — вивчав похмурі плакати на стінах і прибирав ноги з дороги, колись

1 ... 33 34 35 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непрохані», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непрохані"