Читати книгу - "Непрохані"

хтось проходив повз. Люди ходили різні — сумні, агресивні, хтось кричав, хтось, здавалося, вже ніколи не хотів говорити жодного слова. Я випив багато кави і кінську дозу анальгетиків, тому почувався трохи краще — і набагато гірше. Я почистив зуби, купив і вдягнув свіжу сорочку і загалом сподівався, що схожий на нормальну людину.

Нарешті мене покликав усередину чоловік без піджака, але з краваткою. Я пройшов за ним коридором до кімнатки без вікон. Відрекомендувавшись детективом Бланшардом, він запропонував мені сісти за стіл навпроти нього.

Кілька хвилин детектив вивчав інформацію, яку я записав для них раніше, а я чекав, несвідомо стискаючи металеві підлокітники свого стільця. Стіни у кімнатці були сірі, розради для очей — жодної. Доводилося дивитися на те, як детектив чи то намагається завчити мою заяву напам’ять, чи то подумки перекладає її на мову індіанців чайнук. Він був товстуватий, пастозно-м’який, і мав світле, пухнасто-летке волосся, — таке собі величезне, задоволене собою немовля. Я спробував відволіктися від цього видовища і зосередитися на власному диханні, заспокоїтися. Вийшло поганенько.

— Моя дружина, — повторював я хвилин через п’ятнадцять. — Вона зникла. Що саме у цьому факті вам здається незрозумілим?

— Що значить «зникла»?

— Її немає в готелі, де вона мала зупинитися.

— Мабуть, виселилася.

— Вона не вселялася. Не бронювала номер. Я ж написав про це у заяві.

— Як називається готель? «Гілтон»? У нас їх кілька, ви шукали не в тому.

— Ні. Готель називається «Мало». Там це теж написано… якщо ви справді читали те, що я написав там.

— Ага, «Мало», чудово. Чим займається ваша дружина?

— Працює у сфері реклами.

Він кивнув так, ніби професія Емі надавала йому важливу інформацію про неї чи про мене.

— Вона часто виїздить у справах?

— Сімдесят вісім разів на рік.

— Тобто досвід є. Видно, передумала там жити. Чи, може, була помилка реєстрації, довелося шукати новий готель.

— Я це вже перевірив. Вона зникла.

— Чи ви дзвонили їй цього тижня на номер у «Мало»?

— Ні, оскільки — я вам вже всоте кажу, і скажу ще сто разів, поки не дійде, — оскільки вона туди не вселялася. Зазвичай ми спілкуємося по мобільному. Так простіше.

— Так-так. Але мобільного у неї нині немає.

— Минуло вже тридцять годин відтоді, як її телефон знайшли. Вона б уже знайшла спосіб зі мною зв’язатися, заспокоїти.

— Але ж ви не вдома.

— Я, знаєте, теж маю мобільний.

— І що, вона щоразу набирає вас по пам’яті?

— Ні, мій номер забитий у її телефон, — довелося визнати мені.

Чорт, він був правий. Якщо спитати у мене номер Емі, не знаю, чи я б зміг його пригадати. Але моя дружина — то інша справа. В її голові така інформація тримається краще. Проте після переїзду я змінив провайдера і, відповідно, номер, а переїхали ми не так уже й давно.

— Дивіться. Вона, звісно, хотіла б вам подзвонити, але вашого номера не пам’ятає, а телефон загубила. Стежите за думкою?

— Вона його точно вивчила. Вона знає мій номер.

— Ви певні?

— Я знаю свою дружину.

Детектив відкинувся у кріслі, всім виглядом натякаючи, що у цій ситуації це моє твердження навіть коментувати не треба, бо й так усе ясно.

— Ви знаєте, як отримати повідомлення з домашнього номера, не будучи вдома?

— Ні. Такої потреби ніколи не було.

— Тепер є. У ваших сусідів є ключі від вашого будинку?

Пропозиція була ні про що, але очевидно було, що я нічого не доможуся від товстуна, якщо не гратиму за його правилами. Вен Цимерман не відмовить мені й перевірить автовідповідач, хоча просити його дуже не хочеться. Я кивнув.

Бланшард мене умовив.

— Чудово. Дізнайтеся, чи дружина телефонувала додому. Можливо, вона сама вас шукає і просто зараз подає заяву в поліцію цього вашого… — він глянув у файл. — Бірч-Кросинга. Хай де це є.

— А якщо повідомлень немає?

— Тоді повертайтеся, і поговоримо вже по-іншому. Містере Вейлен, я, напевно, здаюся вам нечуйним бюрократом. Якби моя жінка на кілька ночей зникла невідомо куди, я б теж божеволів. Але просто зараз я не можу зробити для вас нічого, чого ви вже не зробили самі. Водночас, у місті відбувається багато чого такого, що реально потребує втручання поліції й особисто мого зокрема. Ви ж, здається, самі працювали в поліції.

Я мовчки подивився на детектива.

— Так, — усміхнувся той. — Коли людина шукає буцімто зниклу людину, ми цю людину перевіряємо по базі. З радістю повідомляю, що ви чистісінькі, жодних нічних сварок, жодних підозрілих викликів швидкої з травмами. Але я знайшов такого собі Джека Вейлена у лавах поліції Лос-Анджелеса. Пішов у відставку трохи менше року тому. Це ж ви?

— Так, — зізнався я. — І що з того?

Детектив Бланшард нічого не відповів і мовчав так довго і з таким виразом обличчя, що це саме по собі вже стало образливим.

Я нахилив голову.

— Ви недочули? Я спитав, що з того?

— Просто дивно, — відповів він. — Я не можу уявити вас із мого боку столу, тільки з тамтого. Та ще й у наручниках.