Читати книгу - "Марта"

тишу Ліна і відразу осмикнула себе: це було нетактовно з її боку — говорити про таку делікатну річ так прямо. Але що казати, щоб підтримати приятельку? Як висловити свою підтримку і своє співчуття?

Ліна сіла прямо, потім підвелась і подзвонила у дзвоник.

— Зараз щось вип'ємо... Ти як?

Марта запитально поглянула на білявку, а потім тихо невесело розсміялася:

— То ти думаєш про випивку? Ні! Я не хочу заливати те, що трапилось, алкоголем, якщо ти про це! І не думай мене жаліти.

— Я тебе не жалію!

— Тоді не дивися, будь ласка, так, ніби я помираю!

— Але ж тобі боляче! І це видно, як би ти не приховувала свої почуття!

— Ти думаєш, мені стане краще від того, що я почну себе жаліти й ми сядемо з тобою отут удвох і будемо плакати?!

— Вибач, будь ласка! Я не хочу зачіпати твої почуття! Я просто хочу чимось розрадити тебе і не знаю, як! — розпачливо вигукнула Ліна.

— Вибач і мені, — сказала Марта. — Ти хочеш мені допомогти, а я така колюча. Я справді тобі дуже вдячна за співчуття. Що мені зараз треба, — це просто побути у чиємусь товаристві.

Вона не стала говорити про те, що перспектива лишитися у чотирьох стінах своєї маленької кімнатки її лякала. Дівчина відчувала, що як тільки залишиться наодинці з собою, то знову вибухне слізьми і жаль до себе буде ятрити їй рани. Так, колись треба буде виплакатись, але не зараз. У ці хвилини, коли хвилі болючого відчуття образи й самотності безжально навалювалися на неї, їй необхідна, як повітря, чиясь дружня підтримка, ознака того, що вона у цьому світі комусь потрібна.

Двері відчинилися, і до кімнати в охайному білому фартушку зайшла служниця.

— Принесіть, будь ласка, тістечка і чаю! — попросила Ліна. — Марто, не стій, прошу, сідай.

Дівчата сіли за столик, з якого Ліна прийняла рукавички і недочитану книгу. За вікном повільно від зимового сну пробуджувалася холодна весна. Низьке похмуре небо бурмосилося важкими хмарами.

— Тільки не жалій мене, будь ласка! — сказала Марта, ніби отямившись.

— Чому? — здивувалася Ліна.

— Тому що я сама винна, — голос звучав стомлено, але твердо.

— Як ти можеш таке говорити?! Маргарита безсовісно використовувала тебе, прикидаючись подругою, а Володимир... Ох! Він справжній козел і вчинив відповідно до своєї козлиної натури. Але мені так шкода тебе! Ти ж його справді кохаєш!

— Не кажи так. Я сама винна і мушу нести свою частку відповідальності. Я ж сама приймала за дружбу те, що не було нею: якісь дівочі шепотіння на вушко, розмови про книги й чоловіків.

— Ти говориш про Маргариту, а щодо нього?

— Щодо Володі.. Тут усе безнадійно, як мені здається. Це тільки на початку він був для мене майже ідеальним. Але коли знайомишся із чиїмись вадами і все-таки продовжуєш далі кохати, то таке почуття стає тільки сильнішим.

— Тільки не кажи, що ти йому вибачиш! — вражено вигукнула Ліна і, побачивши очі Марти, додала: — Ні! Не треба! Прошу тебе! Це неправильно!

— Так, я йому вибачила. У мене немає вибору. Він такий, як є, і не з тих людей, що під впливом рефлексій змінюються. Він взагалі до них не схильний. А я його кохаю цілком, до останньої зморшки. І поки він хоче бачити мене поруч, я буду з ним.

Марта провела рукою по чолі й сказала:

— В усякому разі розмова на цю тему мене страшенно виснажує. Розкажи ліпше щось про себе. Як твої батьки призвичаїлися до життя в радянській Україні?

— А ніяк! — вигукнула Ліна, а потім взяла чайничок, щоб підлити гості в чашку чаю. Ця пауза дозволила їй поміркувати над тим, чи варто зараз Марті говорити щось надто смутне або надто веселе.

— Мої батьки не хочуть далі вести справи в Радянському Союзі, — зітхнула Ліна. — Швидше за все сім'я знову згорне всі справи, і ми більше не будемо сюди приїздити.

— Чому? — запитала Марта.

— Їм важко тут, як вони кажуть, у «непманівському учадінні». «Нова буржуазія» веде справи зовсім по іншому, ніж це було до революції. Немає професійної етики, немає відомого усім «купецького слова». Навколо обман і шахрайство. Це якась навала варварів на Рим, говорить мій батько.

— Але ж ти згадувала, що до сімнадцятого року ваша сім'я мала десь тут завод...