Читати книгу - "Новини"

кабанчика в чорній футболці «Security». Той кинув на нього стрьомний погляд, але все ж відступив на крок.

Ми ввірвалися. У «Вегасі» все було так само, натовп розважався, наче й ніколи не було тут тих «байкерів» та їхніх розквашених мармиз. Дівчинка пі-джей, майже без цицьок, висіла в клітці під стелею й крутила охлялою дупкою в мікроскопічних трусиках. Вона навіть посміхнулась комусь із нас, радше Саші, ніж мені. Химерична музика, в якій сіднейські діджеї-психонавти змішали всі можливі стилі і напрями світової аудіо-культури, лунала з гучністю повномасштабного будівництва. Поруч з нами впустили на підлогу коктейль, склянка розбилась. Весела компанія у п’ять або шість п’яних горлянок заволала: «Саньок, братан!», але ми байдуже рушили далі за Артуром крізь пропотілий, п’яний, танцюючий натовп. Сашу на ходу цілували смішливі, яскраво нафарбовані дівчата у повітряних платтячках, з ним привіталися місцеві тусовщики в хіпстерському одязі, а мене лише штовхали чужі мокрі спини. Другорядний герой боєвика вів нас кудись, а ми йшли за його жовтим піджаком, наче за провідною зіркою Давида.

Нарешті ми вибралися з виру танцюючих тіл, піднялися гвинтовими залізними сходами і опинилися в кімнаті адміністратора. За нами клацнули важкі залізні двері, і відчуття в цілому було таке, ніби ми опинилися в каюті підводного човна, куди якимось чином затягли барабанну установку разом із синтезатором. Утім, був тут і приємний бонус — мінібар. Діставшись власного лігвища, Артур миттєво змінився.

— Тупа сука! — несамовито загорлав він.

Тут у двері постукали. Артур шалено скочив, віддраїв двері, і в кімнату впливла рідкісної краси брюнеточка років вісімнадцяти, схожа на кубинку. Я аж закляк від цієї бездонної чорноокості. Виявилось, що ця божественна краса не тільки явилася нам сама, а ще й принесла з собою пляшку коньяку. Вона поставила її на столик і вже примірялася вмоститися в кріслі, але Артур її осадив:

— Вєра! Йди, погуляй! Припудри носик! У нас розмова.

— Ще чого!

Божественна краса легесенько плюхнулася в крісло і з цікавістю поглянула на унюханого Сашу.

— Я вам тут не заважаю?

— Ні! — запевнив Саша, хапаючи дівчачу долоньку.— Це він заважає, а ти навпаки!

Артур уже метався по кімнаті, нервово розкурюючи сигаретку.

— Добре, залишайся! Тоді давай, наливай!.. Ну, тварюка!.. Не насосала, а подарували!.. Вона ж мене зжере! Зжере з гівном! Уже зжирає!..

Віра зробила ручкою, наче по-солдатськи віддала честь, що виглядало дуже мило, і почала бадьоро розплескувати коньяк.

— Я Вероніка,— промовила вона, піднімаючи чарку.

— За знайомство! — цокнувся з нею Саша.

Я приєднався.

— Сука, вівця! — волав Артур незрозуміло до кого, осатаніло дивлячись у стіну, і тільки тепер стало ясно до якої крайньої межі він накручений.— Вона вже адміністратор, а не я! Вона! Не сьогодні-завтра фініш! Вона, бля, ця чебурашка!

Він підбіг, схопив свою чарку, вихилив одним духом, не закушуючи, і знову почав бігати і верещати. Це вже починало діяти на нерви.

— Та сядь уже! Ти можеш по-людськи розтлумачити, що тут коїться? — підняв голос Саша.— З самого початку і по суті!

— Молодший Штос узяв собі шльондру! — заволав Артур так, що навіть почав бризкатися.— Прийшла до мене помічником, пропрацювала два тижні, і вже, паскуда, всім рулить! Вселилася у кабінет Штоса, послала в дупу всю мою охорону, набрала цих дикунів, яких у зоопарку треба тримати! Вона, бач, тепер вирішує всі питання! Тож я сиджу тут і дрочу вже тиждень, а ще за тиждень мене тут не буде! Ти розумієш, що це значить?! Я працюю тут чотири роки! А ця сука тепер головний менеджер!

— Так позмагайся з нею за цю посаду,— хехекнув Саша.

— А не пішов би ти нах, Сашулю! — вибухнув Артур.— Мені зараз не до жартиків, розумієш?! І здається мені, тобі теж має бути не до них!

— Це твоя проблема.

Ми випили по другій. Артур усе матюкався, накручував себе, гасав по кімнаті.

— Ну, припустімо, будуть втрати,— спокійно констатував Саша, закушуючи шматочком шоколадки, і я зрозумів: він говорить лише про свої втрати, втрати Артура йому по барабану.— Не сци, Каштанка, порєшаєм твої заморочки. У людини, он, бабуся померла. Ото втрата! Пом’янемо!..

— Що мені робити, Сашо?! — оскаженіло заверещав Артур.

— Сядь! — підвищив голос Саша.— І заспокойся! Дещо придумаємо!

— Що ти тут придумаєш, га? Придумаємо...

Артур гепнувся на диван і похапцем випив третю, яку підніс йому Саша.

— Є кокс? — спитав він з надією.

— Є щось цікавіше...

Саша дістав пакет з порошком, який мав якийсь дивний рожевуватий відтінок (а може, цей відтінок надавав йому пластик пакета), і це було справді щось новеньке, не той фен, який ми нюхали у Віталіка. Артур зачаровано дивився на той пакет, навіть відкривши рота від чекання й одночасно стриманої відрази. Немов би не хотів мати