Читати книгу - "Вогонь до вогню"

кількома місцевими чоловіками. Боброк сказав, що додому повертатися посольство буде верхи, тож Коцюба вирішив за краще продати вози, бо такому добру пропадати просто так не годиться.

Вода була тепла, як у великій калюжі. Сашкові довелося з годину побовтатися в ній, доки не відчув полегкість у всьому тілі. Може, він плавав би й довше, так Коцюба сповістив, що куліш уже готовий. І хто запізниться, той ляже спати голодним. Посольські люди і Сашко разом з ними горохом посипали на берег, бо зненацька відчули такий голод, що декого аж млоїло.

Біля багаття, де мав вечеряти Сашко, уже сидів якийсь сивий лірник. Коцюба привіз його з недалекого селища, де лірника разом з поводирем трохи не загризли собаки. Біля лірника сиділо худе хлопченя років десяти і з його замурзаного обличчя все ще не зійшов переляк.

— І давно ви в цих місцях, дідусю? — поцікавився хтось.

— Та вже літов з п’ятнадцять буде, — відказав лірник, непорушними зіницями дивлячись у небо. — Під зиму повертаюся до свого Корсуня, там у мене сестра залишилася. Перезимую в неї, а весною знову сюди.

— А чого так далеко? — запитав Коцюба, жестом запрошуючи всіх до казана. — Можна було б і ближче десь походити, коли вже на сестриній печі не сидиться.

— Звик я до цих місць, — відказав дідусь і потягнув носом, вбираючи пахощі кулешу. — І люди до мене звикли. Ану, кажуть, діду Остапе, заграй такої, щоб плакалося солодше. Або — вжар такої, щоб ноги самі в танок пішли.

— Ага, звикли, — гмукнув хтось із бродників. — А собак сьогодні, бач, напустили.

— Так це ж через вас все, синку, — незворушно відказав лірник. — Тут таке зчинилися, коли ви приїхали! Хтось пустив чутку, що приїхали уруські козаки. Одні прибігли дивитися на вас, інші поховалися подалі від гріха. І кожен собак своїх відпустив, бо, кажуть, уруси полюбляють по кошарах шастати. А тут і нас нечиста занесла. Правда, Миронку?

Миронко кивнув головою і рукавом витер останні сльози. Хтось із бродників дав йому ложку, і Миронко запрацював нею не згірш від дорослих.

Старий лірник їв повільно, ніби знехотя. А коли ложки застукали по дну казана, зняв з плеча ліру і сказав:

— Ну, синки, час відробляти вашу вечерю. Тільки що б вам таке заграти? Гопак ви не затанцюєте, бо жарко, а про любов більше жіноцтво любить слухати… Ану зіграю я вам ось цієї, що місяць тому почув під Києвом.

Він провів рукою по струнах і почав:

По цей бік долини та й гуло село, По той бік долини та й гомонів татарський аул…

А загуло тому, що малий русич Тимішко і татарча Зейнула поклялися бути друзями-братами на все життя…

— Дядьку Федоре, — збуджено прошепотів Сашко, — так це ж він співає про нашого Тимка та горошинського Зейнулу. Еге ж?

— Здається так, хлопче, — прогудів Коцюба. — І помовч, дай послухати.

Та розлучили друзів-братів люди, а ще й лихая доля. А коли підросли, подався Тимко з бродницькою ватагою у татарський степ, аби десь там відшукати свого побратима. А Зейнула з татарськими козаками рушив до уруського порубіжжя, аби пошукати слідів Тимішкових.

Пройшли літа і якось увечері стрілися серед чистого поля дві ватаги і ніхто не хотів поступатися. «Нищи татар!» — гукнув ватаг бродників Тимішко і кинувся на татарського ватага. «Бий урусів!» — крикнув татарський ватаг Зейнула і кинувся на уруса. Билися вони, аж поки не впали з ножами в грудях. А коли випали ранкові роси, востаннє розплющили вони очі і впізнали один одного. Тиміш заплакав: «Здрастуй, друже-брате!» «Тимошку, джан!» — заплакав Зейнула. І обнялися вони, і їхні душі, уже навіки нерозлучні, відлетіли на небо.

Довго мовчали бродники. Гарною була пісня і голоси лірнника та його поводиря були гарними: то злітали до зірок, то шепотіли, мов трава під легким вітром.

— Аж за серце взяла, — зітхнув Коцюба. — От тільки, дідусю, зараз інших співають. Приміром, отих, де люди повертають до своїх полишених колись домівок і тепер вже нізащо їх не покинуть. Чув такі?

— Чув, — відказав старий. — І знаю, що ти маєш на увазі. Але навряд чи ти відаєш, синку, про те, що цю пісню склала людина, якій татарове викололи очі. Тож вона повинна була б співати про зненависть і помсту, але не зробила цього, бо свято вірила, що війни проходять і зненависть помирає, а дружба і приязнь живуть вічно.

Коцюба довго мовчав. Нарешті схилив голову перед лірником.

— Правда твоя, діду, — сказав він. — Тільки, на жаль, ще не скоро люди повірять у це.

— То так, — важко зітхнув старий. — То так, синку.

Терем князя Володимира

За останній рік Боброк відвідував Київ чи не вп’яте. І по кожному приїзді все більше переконувався в тому, що свого часу даремно легковажив думкою про ділові якості князя київського Володимира Ольгердовича.

Позбавлений пильного батьківського нагляду, змінився м’який і ніжний Володко до невпізнання. Кудись відлетіло його щире зачудування перед грецькими та римськими героями. Тепер Володимир вважав, що князі з Гедиминового роду ні в чому