Читати книгу - "Вона"

їй спокою. Ви замислювались коли — небудь, як це буде кожного дня думати, що ти міг врятувати того, хто просив про допомогу, але через вас він чи вона померли, — і так постійно. Цей дар дається лише тим, у кого добре серце і чиста душа. А таку людину, такі думки просто з’їдять із середини, — вона поглянула на Марі, яка здається почала приходити до тями. — Знаєте скільки таких, що відмовились від дару збожеволіло, чи втратили самих себе у психіатричних лікарнях, шукаючи там порятунку. Прийняти себе, своє покликання, — ось твій шанс залишитись самою собою.

Марі нарешті оговталась.

— І як ви це собі уявляєте??? Коли це я маю цим займатись??? Між уроками в школі чи парами в університеті, куди збираюсь в наступному році??? Маю чарівного меча в сумочці носити??? — на відміну від Анни й Андрія, Марі якось геть інакше сприйняла цю інформацію. Коли Анна з Андрієм сприйняли це як цікаву розповідь, то Марі так, ніби в неї життя забирають. І хто ж знав, що воно так і є. Це й була перша ознака того, що Марі знала, що це не вигадки, а друзі поки що думали, що це казка, звичайна собі казка.

— Дитино, заспокойся, — Марія, була розгублена, адже сама не думала й не гадала, як потрібно діяти у такому разі, адже все сталось занадто рано, дуже рано…

— Що? Заспокойся!? Ви кажете, заспокойся!? По вашому я або маю з’їхати з глузду, або ганятись по всій Україні за демонами, так??? Я правильно вас зрозуміла? — Марі зірвалась зі стільця.

— Марі, та чого ти? — Андрій хотів взяти Марі за руку, але та висмикнула її.

— Ви думаєте це жарти??? — Марі кричала. — Для вас це просто забавка??? Ні, це не забавка! Вони мені сняться, постійно, і ви бачили, що трапилось із тим хлопцем на річці? Я його мала врятувати, але він загинув, так? — Марі люто подивилась на Марію, яка зі співчуттям дивилась на дівчинку.

— Я тобі все розкажу. Просто все якось швидко трапилось…

— Нічого мене не потрібно вчити! Ми йдемо, — Марі прожогом вибігла з будинку. Андрій та Анна сиділи на стільцях як приклеєні, такі вони були вражені тим, що тільки но трапилось.

Марія підбігла до своєї шафи, відкрила шухляду і дістала якийсь амулет на шкіряному шнурку.

— Віддайте це їй, коли вона трохи заспокоїться, — вона передала амулет Анні. — Це дасть змогу легше переносити сни. І ще: хай учиться битись. Хай оволодіє якимсь бойовим мистецтвом. Їй це неодмінно згодиться.

Друзі й досі сиділи на стільцях і тільки но, коли Анна затиснула в руці амулет, вони отямились. Швидко підводячись, Марія ще встигла сказати на останок.

— Будьте поруч, їй буде дуже тяжко, вона не даремно вибрала вас.

Анна з Андрієм наздогнали Марі вже на вулиці, вона йшла на зупинку. Анна вирішила не показувати поки що амулет, Андрій напевно був такої ж думки, адже не проронив ані слова про нього. До автобуса було ще декілька годин. Вони просто сіли на лавку, дочекались автобуса, повернулись додому, але так ніхто і не промовив жодного слова.

Розділ 26
Довга ніч

Сонце сідало, але на вулиці все ще було досить світло. Марі знайшла вдалу засідку. Зі сну вона бачила, що то має бути глибока ніч. То ж вона просто лягла на теплу запашну траву і дивилась у світле блакитне небо, яке наповнювалось зірками. Вона лежала і намагалась не думати про те, що її чекає. Марі взяла телефон, дивилась на його екран і думала лише про одне: «Почути б насамкінець голос Тараса. Тільки не такий як я чула, коли їхала від нього, а такий теплий, ніжний… Ні, це вже занадто.» Але, оскільки за декілька годин вона може померти, то можна й помріяти трохи. Марі уявила, як би воно було, коли б вони з Тарасом зустрілись за інших умов. Чи сподобалися б вони одне одному? Марі хотілось більшого… А якби сподобались. Що тоді? Вона уявила, як вони йдуть на побачення, як він проводить її додому, і вони вже стоять біля дверей. Тепла ніч огортає їх ніжністю. Ніякого страху, переживань, лише приємні хвилювання. І ось, уже час прощатись… Марі зводить на нього свої великі карі очі, а він вже давно не може відвести з неї погляду, і він повільно, ледь дихаючи наближається до неї, здається ще мить — і тобі просто перехопить дихання, не вистачить повітря… І він уже так близько, і ти відчуваєш його серцебиття… Ще секунда, — він торкається її плеча. І ОСЬ… Серце на мить завмирає, його губи торкаються її, так ніжно… Подих… Ще раз… вона поринає в його обійми, а з кожним шаленим ударом серця поцілунок стає ще міцнішим, ще солодшим, ще пристраснішим і вона вже розтанула в його сильному тілі. Марі розплющила очі, вже добряче стемніло. Їй здалось, що вона закрила очі на якихось кілька хвилин. Подивившись на годинник, вона зрозуміла, що минуло вже дві години. Чекати залишилось не довго. Марі розуміла, що в її уяві просто виникло марево, проте вона воліла б, щоб це був її останній спогад, хай навіть він і не справжній.

Ще за годину сюди приперся той бідолашний. Але вже за мить Марі змінила про нього думку. Це був наркоман, який прийшов сюди вжити дозу. І він вовтузився з ампулами і шприцами в темряві, Марі дістала з рюкзака ланцюг. Можна було б прогнати того наркошу, але Марі розуміла ризик викриття десь посеред селища, адже, якщо він піде, перевертень може напасти десь в іншому місці. За мить Марі почула шурхіт кущів. «Так, дівчинко, готуйся…», — сказала, вона сама до себе. Марі знала, звідки з’явиться перевертень. Тому продумала все так, щоб у слушний момент стати між перевертнем і тим наркоманом, якого зараз Марі аж ніяк не жаліла.

Кілька секунд і Марі вирвалась із засідки. Наркоман з переляку випустив все з рук.

— Тікай! — Марі штовхнула щосили хлопця. Але той залишився стояти як укопаний, він був в шоці,