Читати книгу - "Вирій загублених душ"

тому, поки що нічого не було зрозуміло. Єдине, що Сильвіо знав достеменно: він розмістить свою героїню так, ніби вона сидить ось тут, на терасі, а за її плечима невиразно, ніби з туману, проступатимуть обриси морської гавані.

Але щось невловиме заважало художнику-аматору збагнути сутність цієї жінки, яка тепер стала сенсом його життя. Синьйор Конті погриз кінчик пензля і зітхнув. Чомусь риси найбільш дорогих тобі людей ніби вкриває серпанок і ти не пам’ятаєш конкретних ліній, тіней і світла їхньої тілесної оболонки. Згадка про близьких була як солов’їна пісня, як подих вітру чи запах польових квітів. Так буває з дітьми, яких просять розповісти, якою є їхня мама. Малюки відповідають, ніяково посміхаючись: «Найкраща…» Сильвіо вже стикався з подібними труднощами, коли брався малювати портрет матері кілька років по її смерті. Коли ти всередині події, навколо тебе безліч фарб, а коли — зовні, то бачиш усе в єдиному прекрасному кольорі і згадуєш це з ностальгією.

Сьогодні перед глибоко розкритими духовними очима Сильвіо було сяйво на ім’я Анна. Сяйво перегукувалось із загравою, якою щойно запалав вечірній лиман. Старий підійшов упритул до вікна. За ним змарніле сонце поволі змінювало кольори всього сущого навкруги. Сходив повний місяць. Швидкі рухи неба немов би корилися нечутній гармонії світил. Раптом чоловік здригнувся, усвідомивши, що цілує скло. Так Паола прикладалась устами до фотографій своїх померлих близьких.

Наступні дні Сильвіо знову не зміг продовжити роботу над портретом. Душу чимдалі сильніше краяло якесь недобре передчуття. Анна вже третій місяць не давала про себе знати, не відповідала на телефонні дзвінки. Решта обставин були другорядними — і заможний дім, і турботлива Чечилія, і завзятий Массімо. Синьйора Конті придушувала депресія, важка, ніби чиясь рука на горлі. Приходили думки про власну смерть. Насправді пристрасті цього чоловіка з роками вляглись, але залишився страх перед Вічним Судом.

Чи то через численні прогулянки узбережжям, чи то через пронизливий осінній вітер у старого розболівся хребет, а потім з’явилася кульгавість. Сон не брав Сильвіо. Мазі і розтирання не допомагали. У скронях стукало так, що аж паморочилось у голові. Якось посеред ночі навіть викликали «швидку» — хворому здавалося, ніби він ось-ось захлинеться власною кров’ю, що прибувала разом із натужними ударами серця. Кров нуртувала у безвиході через спазм. Набряк майже закрив ліве око і підступав до горла. Тепер у ліжку сидів знеможений, із пересохлим ротом і гарячими руками, зовсім не той молодчага неаполітанець, який півроку тому приїхав сюди в гонитві за принадами сицилійського краю.

На ранок синьйору Конті стало легше. Якесь важливе рішення визріло в його голові. Старий пошукав у своєму мобільному телефоні давно забутий паризький номер і натиснув кнопку виклику. Йому відразу відповіли.

— Невже це ти, друзяко Сильвіо? — вигукнув зраділий Марк Рекар.

Утім те, що повідомив француз, лише роз’ятрило душевні рани приятеля. Анна, за словами ресторатора, раз по раз з’являлася разом із його небожем Аленом на людях. Марк намагався втішити засмученого синьйора Конті:

— Не сумуй, такий закон життя. Молоде тягнеться до молодого. Відпусти їх. Тобі стане легше. Дбай про своє. Сподіваюся, ми ще побачимося. Бувай.

Нахнюплений італієць звично подибав до мольберта. Після хвилинної слабкості до Сильвіо раптом прийшло натхнення. Пензель ожив у скрючених пальцях старого. Цілий день він малював, забувши про все. На полотні проступив образ його мадонни. Це була сухувата, замкнена в собі синьйора середніх років. У куточках очей затаїлися розгубленість і заздрість. Уже не дуже свіжий рот підібгався у цинічній недобрій гримасі. Анна куталася в якусь шаль на тлі заграви, що контрастувала зі свинцевим кольором лиману.

Несподіваний відступ хвороби і приплив емоцій в якийсь дивний спосіб допомогли Сильвіо. За кілька днів портрет Анни Легкоступ було закінчено. Окрилений своєю творчою удачею, старий зібрався було трохи відпочити, а саме — вирушити пішки своїм улюбленим маршрутом уздовж морського узбережжя. Відданий Массімо, як завжди, жадав прогулянки. Аж раптом у двері подзвонили.

Це прийшов молодий Конті. Розпатланий, невиспаний і весь якийсь несвіжий, з блискучими очима, він з’явився несподівано, наче грім серед ясного неба.

— Мені потрібні гроші, — глухо сказав Діно.

Отакої! Старший син і цього разу не був оригінальним. Через свої постійно підозрілі, незрозумілі справи він укотре устряв у кримінальні розбірки. Дійшло до слідства. Суддя натякнув, що без грубих грошей справу уладнати буде нелегко. Отже, йшлося про неабиякий хабар. Брехня на брехні. Вірити чи не вірити, піди розберись. У будь-якому випадку батько не схвалював поведінку Діно, але це була його дитина.

— Скільки?

Вицвілі блакитні очі старого Конті цієї хвилини набрали незвичного, темного кольору.

Діно назвав суму. Приблизно стільки значилося на банківському рахунку батька. Більше в нього нічого не було. Прохач швидко отримав чек і пішов собі геть. Старий залишився сам на сам у стані легкого шоку. А втім, тепер, коли в Сильвіо відібрали його Анну, у цьому світі ніщо не мало значення. За винятком життя його близьких, насамперед сина. Синьйор Конті цього вечора навіть не підійшов до портрета своєї белла донни. Він рано відпустив Чечилію додому і вклався спати о десятій.

Вночі, близько другої, Сильвіо прокинувся. Небо застилали хмари. Чоловік увімкнув нічник і жахнувся. Стіни і стеля над ним ворушилися, наче в якомусь фантастичному блокбастері. Розгойдувалася люстра, і пересувалися легкі меблі. «Землетрус!» — пройняло жаром старого. З тумбочки на ковдру ковзнув мобільний телефон. Синьйор Конті натиснув кнопку виклику. Без відповіді. До того ж відімкнуло світло. Поштовхи тривали. «Шість балів, не менше», — зазначив подумки неаполітанець. Раптом почувся скрегіт. Стіна завалилась і притиснула Сильвіо до ліжка. Поки він виборсувався з пастки, стався ще один, найсильніший, поштовх. До узголів’я загрозливо наблизився гострий кут сталевого сейфа. Старий, намагаючись ухилитися від клятої залізяки, прошепотів:

— Якщо я виживу, то до кінця своїх днів славитиму тебе, пресвята Діво!

Тієї ж миті сейф зі спритністю пантери шугонув на ліжко і розтрощив чоловіку голову.

«Наше існування на цій Землі таке коротке. Саме тоді, коли розумієш, яке прекрасне життя, ти зникаєш», — було останнім, про що подумав Сильвіо, перш ніж його душа відлетіла на небеса.

VI

Цієї ночі Каміла не ночувала вдома. Спочатку вони з Анжелою трималися разом: були в Реймсі на концерті рок-музики, потім їх запросили на вечірку, звідки одна повернулася, інша — ні. Ні для кого не було особливим секретом, чому так сталося. Бас-гітарист і лідер рок-групи був місцевою зіркою шоу-бізнесу, і дівчата кидалися на нього, ніби метелики на світло. Не знала про це тільки мадам