Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Карпович зрозумів це, він зробив так, що палац вибухнув, а сам повернувся до своїх і розповів про все государю імператору під час особистого прийому. Той обурився і переконався, що недарма почав війну проти австрійських та тевтонських нелюдів! — урочисто сказав капітан.

— Хороша історія, вона не мине людських сердець! — заявив Ілля. — Тільки ще ж можна додати, що частину православних немовлят відправляли на стіл до папи римського! І про жидів треба щось додати. Наприклад, що це вони немовлят убивали і готували! Жидівські кухарі з палацу Габсбургів!

Дівчина, яка сиділа над друкарською машинкою, затремтіла і почала плакати.

— Не плач, друкуй далі! — закричав капітан і почав диктувати оті свої вигадки. Я слухав цю маячню ошелешений і розумів, що сорому мені не минути.

Коли дівчина надрукувала все, її відпустили.

— Все одно нічого кращого ми вже сьогодні не вигадаємо, — сказав капітан.

— Слухайте, наші успіхи треба відсвяткувати! — запропонував Ілля. Капітан зняв слухавку, і невдовзі до номера принесли коньяк. Ми розпили пляшку, капітан та панотець запропонували продовжити у ресторані, але я відмовився, сказав, що заморився. Пішов спати, але заснути довго не міг, бо згадував вигадане лайно і дратувався. Вигадники кляті!

Наступного дня зранку мене забрала графиня, і ми знову літали. Вдень ми засідали з Кречетовим та Іллею, увечері ж із Мельниковим з’являлися у світському товаристві. Про мою появу в Петрограді написали газети, цікавість до мене спалахнула, а потім швидко згасла, читачі чекали на нові історії, про що мені повідомили одразу кілька журналів. Однак часу писати в мене не було, то я тільки обіцяв. Бажання писати теж не було, бо ж ніколи ще я не писав те, що мені вказували, і сама думка про це викликала в мене огиду. Добре, що хоч ранішні польоти з графинею мене відволікали, хоча й тут мене непокоїло відчуття, що графиня до чогось мене готує, недарма вчить керувати аеропланом. Його я вже більш-менш опанував, легко злітав сам і кілька разів приземлявся, хоча ще почувався невпевнено і раз ледь не беркицьнувся, та Афродіта допомогла і виправила мою помилку. Я все чекав, до чого воно піде з графинею. І дочекався.

Дуже погане село

кось після чергового польоту, де я навіть спробував робити фігури пілотажу, ми з графинею приземлилися і пішли до авта, залишивши аероплан технікам. Я побачив, що Афродіта чимось стурбована, принаймні раніше я її такою не бачив.

— Ви стурбовані через того чоловіка, якого ми бачили в місті? — спитав я у графині, згадавши, що коли графиня заїхала по мене до готелю, то в холі зустрілася з якимось чоловіком, що виглядав досить підозріло.

— Ваню, ми ж домовилися, що на ти.

— Я не можу бути з дамою на ти, вже вибачте. То це той чоловік вас засмутив?

— Ні, Ваню, зовсім ні.

— Він виглядав підозріло і весь час оглядався, наче боявся стеження.

— Ну звісно, він же з бунтівників! — засміялася Афродіта.

— У вас є знайомі і там?

— Є і там. Певний час я була близька з бунтівниками.

— Ви? Чому? — здивувався я.

— По-перше, я люблю ризик, а його в їхньому житті достатньо. По-друге, — кохання, я була закохана в того чоловіка, в Олексія. Мене навіть двічі арештовували.

— Вас?

— Так, відпускали, щоправда. А одного разу я брала участь у пограбуванні банку.

— Афродіто, ви це серйозно?

— Ну звісно ж! У Ярославлі. Ми взяли хорошу здобич, але потім один із наших людей почав нервувати, привернув до себе увагу поліції, довелося відступати з боєм.

— Афродіто, я вам не вірю.

— Думаєте, жінка не може пограбувати банк? — ображається графиня.

— Та жінка якраз може. Якось в Одесі я зустрічав одразу двох жінок, які грабували банки, і не тільки банки. Грабували, краще за справжніх грабіжників. Але навіщо це було робити вам, ви ж багатші за будь-який банк?

— Тоді всі гроші належали батькові, у мене були тільки копійки на дрібні витрати. А в Ярославлі ми узяли більше тридцяти тисяч!

— І як ви уникнули покарання?

— А досі ніхто не знає, що це була я. Сподіваюся, Ваню, ти теж не патякатимеш зайвого. Тобі взагалі можна довіряти? — Вона дивилася на мене серйозно.

— Ніхто ще не скаржився.

— Не хочеш зайнятися одною справою? — прямо спитала графиня.

— Це ви не хочете говорити про того Олексія?

— А що там говорити? Немає про що. Я побула з ним рік, а потім пішла і від нього, і від революціонерів.

— Чому?

— Бо я — вільна людина, не люблю нікому підкорятися, а там є ЦК, є революційна дисципліна, треба виконувати накази і сопіти у дві дірочки. Нехай би ще накази були якісь ризиковані. Якби