Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

і далі треба було грабувати банки чи поштові вагони, я б, може, і залишилася, але там наказ міг бути таким: залягти на дно на два місяці. Або організувати друк листівок. Чи щось таке. Ну і обов’язково розмови про долю Росії та про народ. Я від цього швидко знудилася і пішла від них.

— І вони дозволили вам просто піти? — здивувався я.

— А хто мене зупинить, Ваню? — Вона щиро усміхнулася.

— Бунтівники зазвичай не відпускають людей, тим більше багатих спадкоємиць.

— Ну, мені вдалося їх переконати. Не хочу згадувати подробиці, скажу лише, що ці товариші злякалися і більше мені не заважали. — Графиня підморгнула мені.

Вже в авто я спитав її, про яку справу вона говорила.

— Та каламутна якась історія, — скривилася графиня. — Мій прикажчик із маєтку під Льговом прислав до мене молоду дівчину з проханням її врятувати.

— Від кого?

— Він стверджував, що її хотіли вбити.

— Просто селянку?

— Ага, ще й сироту.

— Прикажчик п’є?

— Ні, не п’є. Точніше, не пив. Справа в тому, що після того як він відправив дівчину та лист, його зарізали.

— Хто?

— Та невідомо. Він вийшов із контори, на нього чекав візник. А у під’їзді якийсь чоловік вдарив прикажчика довгим ножем. Поцілив у серце, прикажчик і крикнути не встиг. Упав, а вбивця втік. Візник згодом пішов подивитися, де ж пан, і знайшов уже труп. Ось так.

— Що каже поліція?

— Що пограбування, у прикажчика зник гаманець та годинник.

— Але ви поліції не вірите?

— Я не знаю, Ваню. Якби не той лист і не та дівка, я б повірила. А так це виглядає якось дивно. Я просила б тебе поговорити з дівчиною, почитати лист і сказати, чи є тут якась таємниця, чи це звичайна маячня.

— Афродіто, я залюбки, давно вже в мене не було справ.

— Тоді завтра поїдьмо до мене, а не на летовище.

— Домовилися, — кивнув я. — А у вас є вдома зброя?

— Для чого? — здивувалася Афродіта.

— А що як люди, які вбили прикажчика, спробують прийти до вас?

— Ти думаєш, що все аж так серйозно?

— Не знаю, але краще бути готовим до найгіршого. То зброя є?

— Ні.

— Тоді візьміть це. — Я дав графині свій браунінг.

— Ні, не треба, Ваню, я куплю собі такий самий у крамниці, дякую.

Вона відвезла мене до готелю, де вже чекали капітан та панотець. Далі вигадували якусь маячню, від якої я тільки дратувався. Добре хоч увечері не треба було нікуди йти, бо Мельников учора перебрав так, що сьогодні в нього трапився розлад шлунку і він не злазив з унітаза. Я ж ліг відпочивати, коли прибіг швейцар і сказав, що мене кличуть до телефона. Терміново.

— Хто?

— Графиня Клейнміхель!

— Я зараз. — Швиденько одягнувся, бо не в спідньому ж мені бігти. Спустився вниз, швейцар вказав на телефон.

— Слухаю.

— Ваню, це я. — Вона говорила наче спокійно, але голос її трохи бринів від напруги. — Можеш приїхати?

— Звісно, зараз.

Я повернувся до номера, надягнув пальто і вийшов чорним ходом на вулицю. Там зупинив візника, назвав йому адресу. Не графині, а трохи далі. Ми проїхали біля будинку Клейнміхелів, я не помітив нічого підозрілого. Потім пішки повернувся, озирнувся. Тоді тільки постукав у двері. Відчинила сама Афродіта.

— Ваню, ну нарешті! Заходь. — Вона зачинила за мною двері. Була у нічній сорочці з якимись темними плямами. Напружена, але не перелякана.

— Що трапилося? — спитав я.

— Ходімо, — вона провела мене коридором до кімнати, мабуть, для прислуги. Увімкнула світло. І я побачив на підлозі тіло чоловіка. Він лежав у калюжі власної крові. Поруч із чоловіком лежала рука. Мабуть, його. Рука стискала довгий ніж, схожий на ті, якими ріжуть кабанів по селах. Я почув плач. — Вилізай, це Іван Карпович, він тебе захистить.

З-під ліжка вилізла дівчина. Років п’ятнадцяти, вона вся тремтіла та плакала.

— Що тут сталося? — спитав я.

— Це Алевтина, та дівчина, яку прислали зі Льгова. Я дозволила їй пожити в кімнаті для прислуги. Увечері почула крик. Прибігла сюди, а тут цей чоловік із ножем. Довелося його вбити, — пояснила Афродіта.

— Чим убити?

— Шаблею, дід її привіз із Кавказу. В мене більше нічого не було, браунінг я купити забула, — зітхнула графиня.

— А де ви навчилися рубати шаблею? — здивувався я.

— Та це давно, у мене був один знайомий гусар, він