Читати книгу - "Крути 1918"

class="p">Володя, не відповівши, вискочив з окопу і кинувся в гущу червоних. Валерка, умить забувши свої обрáзи, прикривав друга, стріляючи в червоних так, немов залишився єдиним захисником не лише Володі, а й усього Києва.

За спиною в червоних з’явилися козаки — вони прорубували собі прохід.

Андрій, мов божевільний, строчив з кулемета. День давно вже хилився до вечора, темніло. Червоно-жовті розриви гранат і гуркіт вибухів наповнювали все довкола, відганяючи наступ ночі.

Та нарешті все стихло. Бій закінчувався. Донезмоги втомлені козаки, юнкери і студенти поверталися на свої позиції. Гончаренко клаптем комуняцького прапора витер шаб­лю, яка сьогодні напилася крові досхочу. Випроставшись, він скомандував:

— Зібрати зброю! Патрони! Поранених віднесіть на станцію! Савицький! Після заходу сонця прибуде ешелон. Але з лівого флангу можуть спробувати обійти червоні. Забирай усі набої й вирушай на край флангу. Два гудки слугуватимуть знаком до відходу. Прикривайте нас.

Андрій, не зронивши й слова, кивнув і подав Мареку знак. Вони побігли до своєї позиції, на ходу підхоплюючи ящики з кулеметними стрічками.

Сотник, простеживши за ними, скомандував ще раз:

— Засуха, Гойда! Допоможіть Савицькому, потім забирайте своїх і на заході сонця вирушайте на станцію через ліс.

Студенти кинулися виконувати наказ.

— Залишаємо позиції чотами! — пролунала команда Гончаренка. — Першими — поранені! Потім по черзі… Останньою виходить перша сотня.

— Вояче Гойдо, як думаєш, буде ще атака? — Володя з Валеркою тягнули за Андрієм і Мареком важезні ящики з кулеметними стрічками. На зоране поле поволі опускалися сутінки, западала тиша.

— Гадаю, ні. — Валерка перехопив ящик зручніше. — Ми всипали їм перцю, вояче Засухо, добряче всипали!

Давні друзі розсміялися.

Марек, що йшов на кілька кроків попереду, зненацька вріс у землю і поклав ящик на землю. Його погляд упився в уламки воза: колесо на осі.

— Поглянь, пане Андрію, якщо ми його ота-а-ак… Щоб вісімдесят кілограмів щоразу не тягнути. Нападу чекати можна з трьох сторін, сказав пан Гончаренко. Ген там болото, а тут, лівіше, ліс. А що, як ми таку штукенцію зробимо?..

І Марек почав руками показувати Андрію, як на «штукенції» можна буде встановити кулемет, щоб не руками переносити, а перекочувати його.

— Друже, чудова думка! — погодився Андрій, допомагаючи полякові витягнути із землі «основну частину штукенції». — От якби ще й фіксатор. Глянь…

Андрій дістав свій вірний щоденник у шкіряній обкладинці й стрімкими штрихами замалював конструкцію. Подумав трохи і, приладнавши ще дві ручки, замислено мовив:

— Так, фіксатор треба.

Марек кивнув і знову підняв ящик зі стрічками.

Нарешті запала ніч. Під покривом темряви поранених обережно вантажили у вагони. Стояла тиша і здавалося, що червоні відступили.

У далекому окопі «панове студенти», які віднесли ящики із кулеметними стрічками своєму другові Андрію в окоп біля насипу, дослухалися до пострілів і гомоніли впів­голоса.

— Зроду не був боягузом, та зараз мені трохи лячно. А що, як пряме влучання? — Це, звісно, був Валерка.

— Нам би набоїв більше… А то сидимо, як засватані, чекаємо, — озвався Володя, певно, не так відповідаючи, як міркуючи вголос.

— Я думаю, що навряд чи буде пряме влучання, — є тут цілі й більші за наш окоп… — задумливо відповів Валерці Альтист Пипський.

Так, Пипський мав слушність: червоні вибрали для себе велику мішень — будівлю станції разом із насипом. Рейок вони намагалися не чіпати, інакше бронепотяг із «геніальним стратегом» Муравйовим міг би застрягнути посеред зораного окопами та вирвами поля.

Цієї ночі, за задумом Муравйова, можна було обійти нечисленних захисників станції. Але Господь Бог вніс свої корективи: місяць уповні чудово освітлював поле бою. У сутінках постаті більшовиків зі зброєю було добре видно.

Щоправда, червоні не дуже приховували своє наближення. Тому Андрій, зручніше взявшись за гашетку, відкрив прицільний вогонь по більшовиках. Він бив і бив, червоні падали й падали, кулемет гуркотів і гуркотів…

Нарешті кулемет замовк.

— Мареку, стрічку! — гукнув Андрій, не в змозі відірвати погляду від фігур, що невпинно сунули вперед.

Обертаючи наспіх споруджену «штукенцію», Андрій знову відкрив вогонь по червоних. Стрічка закінчилася, Андрій поспіхом заправив нову — і знову «заговорив» кулемет.

— Це дві останні! — крикнув Марек. — Відступай, нас обходять із флангів!

— Спершу ти! — Зараз, поки були боєприпаси, Андрій не міг відірватися від кулемета. — Ану, бігом!

Та Марек, вихопившись на бруствер, упав — його земний шлях закінчився тут, на полі під Крутами.

— А бодай тебе… — мало не простогнав Андрій, і кулеметний вогонь залив усе довкола.

Червоні наближалися плазом; вони розділилися, кілька чоловік намагались обійти збожеволілого кулеметника ліворуч, ще пара — праворуч. Андрій стріляв, але… дві заповітні стрічки спорожніли швидко.

— Усе, батьку, тепер ти проти них…

Андрій узяв рушницю і вистрілив. Уроки батька, хоч як їм опирався молодший Савицький, не минули дарма — один із більшовиків упав і вже не ворушився. А проте наближалися інші…

Андрій схопив гранату, спокійно зірвав чеку і… почув два свистки паровоза. Знак, про який говорив Гончаренко.

— Усе, відстрілявся, — прошепотів Володя. — Прощавай, друже…

— Може, у нього патрони закінчилися? — припустив Валерка. — І вони з Мареком спробують відійти в темряві?..

Володя знизав плечима. Звісно, це був би найкращий результат. Казковий, а отже, майже неможливий.

— Може…

Договорити Володя не встиг — біля окопу, де щойно захлинувся кулемет, прогуркотів вибух.

— Так, панове воїни, — взяв на себе командування Володя. — Повертаймося.

Уздовж шляхів ішов сотник Гончаренко — довгоочікуваний ешелон нарешті був заповнений, більше нікого не лишилося. Втомлені обличчя, закривавлені бинти й ноші, на яких в останній вагон занесли пораненого юнкера…

— Де ж мої «вояки»?

— Пане сотнику, довго нам ще стояти? — висунувся з кабіни паровоза машиніст.

— Ще стоїмо!

— Пане сотнику, не можна! — Вусатий закіптюжений машиніст ледь не плакав. — Часу немає! Води мало! Якщо вода закінчиться, з місця не зрушимо!

— Чекаємо! — Гончаренко обернувся в бік бойовища. — Де ж ви, хлопці?

І побачив відповідь на своє запитання: поміж дерев до ешелону біг Андрій, за яким гналися і стріляли червоні.

Сотник махнув машиністові.

— Рушай!

Гуркочучи буферами, ешелон рушив. Гончаренко, побачивши, що Андрій схопився на підніжку останнього вагона, ступив кілька кроків і теж піднявся на підніжку.

«Хлопці… хлопці…» — Гончаренко, який пройшов чимало боїв, так і не змирився з думкою про втрати. І зараз, коли ешелон віз від станції Крути всіх, кого можна було забрати, сотник із болем думав про тих, хто залишився на полі бою.

13

Польський текст молитви «Богородице Діво, радуйся».

  Інтродукція друга. Від першої особи. Бій14

  Левко Лукасевич

Ройовий студентської сотні у бою під Крутами. Син лікаря Євмена Лукасевича, міністра охорони здоров’я УНР і посла УНР у Швейцарії.

В еміграції у Варшаві — видатний економіст-статистик, професор. За свої дописи до «Вістей Комбатанта» під криптонімом «Крутянець» був арештований за доносом, але звільнений тільки з огляду на похилий вік і те, що не тікав із радянської Праги.

Як тільки приїхали ми до Крут, був наказ нашого командування приступити до копання шанців для належного укріп­лення перед ворогом, сили якого наближались під Крути, як сповістила кінна розвідка. Шанці ми копали до пізнього вечора по двох сторонах високого залізничного насипу, приблизно два