Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

краєвидами. Перегорнув останній аркуш і спинився. Його увагу притягла якась листівка, що була окремо загорнута в синій лопотливий папір. Обережно взяв і розгорнув. На листівці — худорляве, похмуре, з тонкими рисами обличчя.

«Гетьман Іван Мазепа (1644 — 1854)» — прочитав підпис. А збоку хтось чітко прямими літерами написав зеленим атраментом: «Сонічко! Так, як він думав про Україну, так я думаю про тебе, зоре моя!»

Загорнув листівку в папір, поклав на місце і закрив альбом.

«Її кохають, — подумав. — А вона?»

Ввійшла Соня. На ній уже нова червона блузка, а волосся, здалося Колі, трохи завито в кілечки. Вона на мить зупинилась на порозі і, як колись, погладила його з-під пухнастих вій темним оксамитом очей.

— Набридло чекати? Ні? То чому в тебе зараз такий кислий вигляд?

Коля не встиг відповісти, бо в двері хтось твердо настирливо постукав.

— Ввійдіть! — крикнула Соня.

Колі здалося, що вид її раптом потемнів і вона з досадою пересмикнула плечима.

Той, що ввійшов, був низенький, чисто виголений і сутулий, в окулярах, мав на вигляд років за тридцять. Ходив він якось чудно, мішкувато, ніби боком, як півень до курки. Але був швидкий, метушливий, з хитрими карими очима.

Перше враження від нього було таке, що полайся з ним, стань у ворожі до нього стосунки, і ця людина піде на мерзотніші, найпаскудніші вчинки, аби якомога дошкульніше шпигонути свого ворога, доконати його.

— Пробачте, я, може, буду заважати вам? — спинився він посеред кімнати, і вся його мішкувата сутула постать відбивала повну готовність негайно ж виступити за поріг — треба тільки кивнути до нього про це головою.

— Знайомтесь, — процідила Соня, — це мій гарний знайомий — товариш Шпак, а це — вчитель із міста, поет Кряк.

Коля і Кряк якось хапливо ткнули один одному руки і мовчки сіли в різних кутках кімнати. Прикра мовчанка тривала тільки якийсь момент. Соня вдалася з запитанням до Кряка:

— Ну, Володимире Дмитровичу, як ваша поема?

Він з досадою махнув рукою.

— Ат, у який це ви мене раз уже питаєте про це? Закінчу — тоді принесу й прочитаю сам.

— А можна спитати, — поцікавився Коля, — в яких ви журналах друкуєтесь?

— Зараз ні в яких. Раніше колись один час друкувався в «Рідному краї». Тепер таких віршів не друкують.

Він зробив натиснення на «тепер».

— У товариша Кряка особливі, оригінальні речі, що завжди висловлюють його досить оригінальні особисті думки, — швидко втрутилася з якоюсь іронічною усмішкою Соня.

Раптом Коля відчув, що йому щось мулить. Він підняв очі на Кряка і мимоволі одвернувся. Із Крякових очей простяглись тонкі колючі дротинки, що, здавалося, впивались у самісіньке тіло і пронизували Колю своїми отруйними гострячками. Здавалося, що Кряк пильно, старанно вивчав свого нового знайомого.

— Ви, значить, червоноармієць? — нарешті запитав він. — Не набридло ще в армії?

Коля відповів, що звик до свого армійського життя і що воно йому ще не набридло.

— А можна знати, — запитав Кряк, — як у вас зараз в армії: є українські частини? Тільки справжні українські, що й команда там українською мовою?

Коля глянув на Соню і швидше відчув, ніж зрозумів, що ця розмова її чомусь дратує.

«Що з нею? — подумав він. — Невже їй досадно, що цей йолоп сидить тут і заважає обом поговорити… про віщо?»

Кряк несподівано підвів до стелі очі і з пафосом продекламував:

«Українське військо, мов з могили встало, вдарило у бубни, в сурмоньки заграло…»

— Що, на коника свого сіли, Володимире Дмитровичу? — іронічно глянула на нього Соня.

— Олесь — ось хто справжній великий національний поет! — вигукнув Кряк. — Назвіть мені хоч одного такого з радянських, що дорівнював би йому своїм талантом?

— А хіба немає в нас гарних пролетарських поетів? — запитав Коля.

Кряк скептично, зневажливо скривився:

— Пролетарських поетів? Може, скажете ще — пролетарської літератури? Хіба є зараз українська література, література Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Марка Вовчка?

— А чому? — спробував Коля висловити свою думку. — От я читав декого…

— Читали? — перебив Кряк. — Та хіба ж то література, голубе? То не література, а літорганізації, бо літератури радянської, чи то пак пролетарської української, не було й нема. Не лідерів нам літературних треба, — замахав він руками, — хай подавляться і ті, що перед ведуть, і ті, що