Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

головні причини: перша — ми, дорослі, не дуже вміємо будувати діалог (пригадуєте мого однокласника?), друга — з нами нема про що говорити. Ну справді — побут, школа та як правильно жити — хіба це теми для розмов?

Отже, діалог. Найперше його правило — бути на рівних. Рівність передбачає відсутність будь-яких повелінь, наказів, вимог, команд чи розпоряджень. Розмова на рівних — це завжди обговорення чогось цікавого і важливого для обох сторін без тиску з боку жодної з них. Діалог передбачає повагу одне до одного, і навіть якщо ви не згодні з дитиною, а вона з вами, то це лише привід викласти аргументи та довести свою думку, але зовсім не причина використовувати силу батьківського примусу. Зворотний зв’язок — друга важлива вимога до нашого спілкування з дітьми. Ми, дорослі, здебільшого думаємо, що дитина збагнула сказане, почула аргументи та зробила висновки, до яких ми прагнули. Варто переконатися в тому й перепитати: «Чи згоден ти зі мною?», «Що саме ти зрозумів?», «Як вчинятимеш тепер?», «Можливо, потребуєш додаткової інформації чи прикладів?», «Чи лишились в тебе сумніви?», «Чи є заперечення?» Так само важливо дати зворотний зв’язок дитині, що почули та зрозуміли зі сказаного нею ми самі, уточнити, чи саме це вона хотіла сказати, чи не помиляємося ми в своєму розумінні. Третя надважлива в діалозі з дітьми річ — замінити готові поради на таке собі порадництво як спосіб доходити спільної думки. Замість «Я б радив тобі…» або «Найкраще, що ти можеш зробити, — це…» спробуйте і справді порадитись: «Подумаймо, як буде краще», «Пропоную порадитись і прийняти рішення», «Мені важлива твоя думка з цього приводу». Четверте — аргументована дискусія. Ви і ваша дитина маєте повне право не погоджуватись одне з одним, мати різні позиції та кардинально різні погляди. Це просто чудово, бо це основа для власної критичної та незалежної думки. Стимулюйте цю навичку, закріплюйте її. Єдине, що слід пам’ятати, — за агресивної непогоджувальної позиції та бурхливих емоцій різниця в поглядах призведе до сварки й переходу на особистості («Ти впертий!», «Нам нема про що говорити!»), а от використання аргументів, підтвердження думки прикладами, звернення до досвіду інших людей і власного та, зрештою, право лишитися при своєму («Гаразд, я приймаю твою позицію, хоч і не згоден з нею», «Аргументи переконливі — спробуємо зробити по-твоєму») навчить вас обох говорити про речі, у яких ви не згодні, замість того щоб замовкати й переходити в стан війни. Зрештою, п’яте, найважливіше: діалог — це завжди чемність та повага до опонента. Ніколи, нізащо і за жодних обставин не ображайте дитину за те, що її думка (нехай помилкова) відрізняється від вашої. Ви маєте повне право не погоджуватись і не маєте жодних прав клеїти до дитини прізвиська, сумніватися в її здоровому глузді чи карати за власну думку.

Певно, один з найяскравіших уроків того, як не варто спілкуватись з дітьми, я засвоїла від одного шкільного директора. До мене як до психолога звернулися батьки, які ніяк не могли визначитись, чи переводити сина до іншої школи. Сам тринадцятирічний підліток був проти переведень, оскільки мав чудовий дружній клас і не хотів з ним прощатись. Змінити школу батьки надумали через директора, який просто поїдом їв дітей, вишикуючи їх щодня у лінійку (на кожну паралель класів припадав свій час таких шикувань) і влаштовав суворівські прочуханки. Буравлячи нещасних дітлахів поглядом, директор обіцяв грім і молнії на голови тих, хто не носитиме змінного взуття, прогулюватиме уроки, псуватиме шкільне майно, грубіянитиме вчителям та вчинятиме інші злочини. Перелік недозволеного базувався на тому, що сталося в школі за попередній день. Перед очима дітлахів з’являвся свіженький шкідник-винуватець, якому всі мали скандувати: «Ганьба!» Герой моєї історії чи не щотижня піддавався привселюдному осуду виключно через свою впертість та бажання довести директору, що він не «придурок». Будь-якого діалогу з директором ані батьки, ані дитина побудувати не могли, той лише закочував очі та видавав свою погрозливо-виховну промову.

Так от, для того щоб діти могли почуватись вільними, не боялись висловлювати свої думки та могли обстоювати власні рішення, ми маємо створити ситуацію спілкування, у якій вони можуть натренувати ці якості. Ситуацію, у якій з дорослими можна будувати діалог, дискутувати та навіть сперечатися на важливі та цікаві теми. Які? Думаю, варто просто поцікавитись.

  Давати право на власні рішення та стимулювати відповідальність за них

Вітя разом із дідусем — любителі котів, можна навіть сказати — котоводи. Самі ж вони гордо називають себе фелінологами й ображаються на будь-­які інші ненаукові назви. Обоє усією душею упадають за власними чотирма сфінксами, які беруть участь та перемагають на всіляких виставках. Вони шукають та перелопачують літературу та витрушують усе можливе з Інтернету, аби створити найкращі умови для своїх улюбленців. Під час справи консультують усіх знайомих котолюбів міста. До них і прізвисько відповідне причепилося — Два коти. Якщо комусь щось треба дізнатись, то так і говорять: «Запитай у Двох котів».

І хоча Віті лише одинадцять, він вже точно знає, що виш, куди він вступатиме, буде ветеринарним, а він сам не просто розводитиме котів, а буде господарем цілого розплідника, а може, створить котокав’ярню чи ще щось таке особливе з котами.

Вітіна мама не дуже любить його дідуся (тата її колишнього чоловіка) і так само не любить котів. Усіх без розбору. У неї, взагалі-то, серйозна алергія на котяче хутро — розпухає обличчя, червоніють та сльозяться очі, починається шкірна висипка на долонях та зуд. Мало того що від цих котів купа проблем, ще й дитина нічого в житті, крім них, бачити не хоче. Мама принципово проти цього захоплення, а тому вдалась до крайніх і категоричних заходів — заборонила синові ходити в гості до дідуся, викинула з дому все пов’язане з котами й пригрозила відібрати ноутбук, якщо побачить в історії завантажень хоч щось котонагадувальне. Зустрічатися з дідусем, звичайно, можна, але без котів і на вільній від них території. Дідусь намагався щось пояснити, але так і не зміг — мама була невблаганна.

Вітя вмовляв, плакав, сперечався і… скорився. Близько року все було ніби добре, а от зараз хлопчик втратив до всього інтерес. Ні школа, ні спорт, ні розваги — ніщо його не цікавить. Тільки мультики, мультики, мультики… Сидить з ранку до ночі навпроти монітора і не кліпає. З котами, правда, він теж не бавиться. З дідусем бачиться дуже рідко, хіба що на свята.

Ще один спосіб допомогти дитині встановити власні межі та підтримувати їх — це надати право приймати власні рішення. Власні рішення — це не ті батьківські, на які дитина погодилась автоматично без жодних розмірковувань («Завтра ідемо записуватись на англійську»); не ті, які ми їй втовкмачили, бо маємо більше досвіду та знань («Ні, ми не будемо читати «Гаррі Поттера», тобі ще зарано, і нічого хорошого ця книга тебе не навчить»); навіть не ті логічні та очевидні, до яких ми її ненав’язливо підштовхнули («Плавання в басейні — обов’язкове, оскільки гарно впливає на хребет та поставу і його всі лікарі радять»). Власні рішення — це рішення, які дитина приймає самостійно на основі повної