Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

та вичерпної інформації про вчинок та його наслідки, а ще на основі власного досвіду та міркувань.

Чудово розумію, що останнє речення добряче скидається на визначення зі сторінок підручника з юриспруденції. Власне, коли ми говоримо про рішення та відповідальність за них, то позбутись юридичних акцентів навіть у психології неможливо. Якось мені запропонували написати кілька статей для журналу «Абетка права». Натхненниця цього глянцю для дітей та підлітків, а також й іншого, для найменших, «Правобукварик», Лариса Денисенко — відома правозахисниця та письменниця, а ще вона купу зусиль витрачає на те, щоб допомогти дітям зрозуміти свої права та навчитись боронити їх, у тому числі й від дорослих. Так от, у всіх своїх статтях, а також і тих, які авторка відбирає для дитячих журналів, у кожній букві та реченні звучить думка про те, що діти мають права, які ми, дорослі, маємо поважати. Але ця думка зовсім не виключає іншої — права, у тому числі й дитячі, завжди пов’язані з відповідальністю. Власне, дитячі права ростуть та збільшуються разом із дитиною, але так само росте й дитяча відповідальність.

Думаю, що писати для «Абетки права» було непросто не тільки мені, а й усім іншим авторам. По-перше, через те, що ми писали для дітей, а по-друге — бо мали донести їм те, що свої права та межі треба й можна відстоювати. У тому числі від дорослих. Це мали бути журнальні статті, ми були обмежені в словах і не мали можливості зворотного зв’язку, а отже, не могли щось додатково пояснити чи розтлумачити. Основним орієнтиром, який я позначила для себе в цій роботі, було дотриматись балансу. Балансу в тому, щоб показати дітям їхні права, але й не підштовхнути до ризику, збалансувати права й відповідальність.

Загалом саме цей баланс прав і відповідальності є, як не дивно, ключовим у тому, щоб навчити дітей приймати рішення. Звісно, що є рішення, які дитина не в змозі приймати сама, принаймні до певного віку. І тут на допомогу приходить саме міра відповідальності. Якщо малюк ще не готовий взяти на себе відповідальність за наслідки, значить, рішення не може бути цілком самостійним. Власне, рівень самостійності гарно співвідноситься з рівнем відповідальності, яку готова взяти на себе дитина. Наприклад, у три роки малюк вже може зібрати власні іграшки, а тому і може приймати рішення гратися ними, розкидаючи. Про це, звісно, треба домовитись, а ще продемонструвати процес, оскільки в три одного «сказати» замало. У п’ять дитина цілком може малювати фарбами без нагляду, якщо вміє прибирати за собою; у десять — лишитися на ніч у друга за умови, якщо зранку обидва будуть у школі готові до занять; у п’ятнадцять — піти на вечірку, якщо обізнана й дотримується правил безпеки.

Важливо розуміти, що діти не можуть навчитися приймати власні рішення, якщо в них немає простору, де це можливо робити, усієї доступної інформації про те, до чого ці рішення можуть призвести, а також чітких меж їхньої власної відповідальності за наслідки.

Зокрема, ситуація з Вітею та його мамою, яку згадано на початку цього розділу, не могла бути вирішена без повернення дідуся й котів, оскільки саме вони були основними ресурсами в дитячому житті. Мені не вдалося послабити мамину неприязнь до котячих, так само як і допомогти їй полюбити колишнього свекра, що, власне, і не було метою. Однак ми зробили інше: окреслили територію, на якій Вітя міг приймати рішення і нести відповідальність за них, розуміючи наслідки. Мама справді мала алергію на котів, однак сфінкси, які не мають шерсті, не викликали її, а це озна­чало, що з дідусевими котами Вітя може бавитись без перешкод. Що ж до виставок, ярмарок та інших місць, де можна було набратися хутра й спровокувати мамину недугу, то хлопець після їх відвідин приймав душ і чистив одяг у дідуся вдома. Крім того, щоб займатись улюбленим хобі, він мав встигати з домашніми завданнями та вибрати для себе якусь секцію. Зрештою, хлопець трохи підтягнув хвости й записався в «Пласт». Він повернув своє джерело радості та натхнення й отримав контроль над власним життям не через простий дозвіл робити те, що хотів, а через можливість приймати рішення та розуміти свою відповідальність. Цікаво, що до того Вітя не розумів причин того, чому в мами постійно червоні та сльозливі очі, чому вона подекуди чхає і жменями п’є пігулки. Думав, що багато працює, що зла на тата, тому не пускає до дідуся.

За науковими даними, вміння приймати самостійні рішення істотно впливає на подальший розвиток дітей. Так, у масштабному дослідженні Джошуа Веллера з колегами, яке проводилось в Орегонському університеті, було задіяно близько сотні дітей, яким на старті проекту було 10—11 років. Дослідники визначили розвиток навичок приймати самостійні рішення в дітей, після чого вже через три роки знову запросили цих дітей та їхніх батьків на бесіду. Виявилося, що діти, чиї навички самостійного прийняття рішень були низькими і які не підтримували та не розвивали батьки, мали набагато більше поведінкових проблем, зокрема проблем, пов’язаних зі схильністю до ризикованої поведінки, ніж ті, які попередньо продемонстрували високі навички обґрунтованого прийняття рішень. Так, перші частіше брехали, встрявали в бійки, мали проблеми в спілкуванні з ровесниками, зловживали психоактивними речовинами та мали схильність до ризикованої сексуальної поведінки. Загалом діти без навичок самостійного прийняття рішень частіше підпадали під несприятливий вплив інших людей, приєднувались до субкультурних груп та потрапляли в сумнівні компанії.

Ми маємо вчити дітей приймати рішення, адже в дорослості їм доведеться це робити повсякчас. І нехай спочатку це лише вибір з двох можливих варіантів («Підемо гуляти в садок чи до річки?») або згода на прийнятну дитячу пропозицію («Гаразд, ми підемо в похід до річки»). З часом завдяки нашій підтримці й терплячості діти обов’язково навчаться зважувати «за» та «проти», прогнозувати наслідки, розуміти свою відповідальність та враховувати вплив їхніх рішень на інших.

Як розвинути адаптивнiсть та саморегуляцiю

  Як полегшити адаптацію до нових людей і вимог

Психологічна потреба в безпечній прив’язаності, емоційній близькості, довірі до світу та інших людей задовольняється в один-єдиний спосіб — бути поруч з дитиною, підтримувати й допомагати в усьому, цінувати її зусилля та досягнення, а ще робити те, чого вона потребує в конкретний момент: втішати, коли плаче; боронити, коли ображають; захищати, якщо налякана; допомогти опанувати себе, якщо зла; розділити радість, якщо та через край… Діти, чиї батьки піклуються про них, допомагають долати труднощі та виконують обіцянки, відчувають, що міц­но стоять на ногах. Їм не страшні жодні нові умови, жодні нові люди, жодні незнайомі ситуації, адже вони мають впевненість, що впораються, у них є досвід підтримки, а отже, вони завжди звернуться за нею в разі потреби та знайдуть того, хто може таку підтримку надати.

Сьогодні про потребу в безпечній