Читати книгу - "Брама"

вистачило б трьом екіпажам, щоб збагатитися.

Речі, що їх можна було вкрасти найлегше — наприклад, віяла для молитви, багряні діаманти та жовтогарячі перли, зберігалися за міцним непробивним склом. Гадаю, там була навіть охоронна сигналізація. Дуже дивно для Брами. Тут не діють жодні закони, окрім приписів Корпорації. У Корпорації є свій варіант поліції і правила — забороняється красти та вбивати — але немає жодних судів. Якщо ви порушуєте якесь правило, служба безпеки Корпорації відвезе вас на крейсер, розташований на орбіті. Якщо ви прилетіли на якомусь крейсері, то вас доправлять на нього. Якщо такого крейсера немає, то вас відвезуть до будь-якого. А якщо вас не приймуть або ви не захочете летіти на крейсері своєї держави і домовитеся з екіпажем іншого крейсера, то Корпорація не заперечуватиме. На крейсері вас будуть судити. Оскільки вашу вину доведено, вам запропонують три варіанти: оплатити дорогу додому, записатися на крейсер, якщо екіпаж буде згоден, або ж стрибнути у шлюз без скафандра. Тому, як розумієте, хоча у Брамі мало законів, злочинність там низька.

Утім, звісно ж, цінні речі в музеї замикають, бо гості можуть не втриматись і вкрасти кілька сувенірів.

Отже, ми з Кларою мріяли про скарби, знайдені іншими людьми… і якимось чином не обговорювали той факт, що нам теж треба злітати у рейс і щось знайти.

Це були не просто експонати. Вони вражали; колись гічі виготовили їх і тримали в руках (щупальцях? кігтях?), і вони потрапили сюди з неймовірно далеких місць. Але мою увагу ще більше привернули електронно-променеві трубки, що постійно миготіли.

Один по одному вмикалися звіти про всі польоти минулого, стале співвідношення всіх і успішних польотів, відсотків від відкриттів, виплачених успішним проспекторам, список проспекторів, яким не пощастило: імена йшли одне за одним на стіні музею над виставковим стендом. Цифри свідчили самі за себе: 2355 польотів (поки ми були там, число змінилося на 2356, потім на 2357 і ми почули гуркіт двох кораблів), 841 успішне повернення.

Ми з Кларою мовчки стояли біля того дисплея, але я відчував, як її рука міцно стиснула мою.

Успіхом і не пахло. «Повернення» — це коли корабель просто повернувся. Однак там не вказувалося, скільки членів екіпажу вижили і в якому стані вони повернулися.

Відтак, ми залишили музей і на шляху до ліфтової шахти майже не розмовляли.

У голові крутилася думка про слова Емми Фозер: людство дуже потребувало того, що їм могли дати проспектори. Безліч людей недоїдали, а технології гічі могли б трішки покращити їхнє життя, якщо проспектори знайдуть взірці цих технологій.

Заради цього кілька жертв будуть виправданими, навіть якщо ними станемо ми із Кларою.

Я запитав сам себе: «Чи хотів би я, щоб мій син — якщо він у мене буде — провів життя так, як оце я?»

Ми відпустили підйомний трос на поверсі «Крихітка» і почули голоси. Я не звернув уваги, тому що намагався ухва­лити рішення.

— Кларо, — промовив я, — послухай. Давай…

Утім, Клара дивилася кудись повз моє плече.

— Господи! — сказала вона. — Глянь-но, хто тут!

Я повернувся. Шикі висів у повітрі, розмовляючи з якоюсь дівчиною. Я здивовано помітив, що це Вілла Форенд. Вона привіталася з нами, маючи одночасно збентежений і радісний вигляд.

— Що коїться? — запитав я. — Ти ж полетіла близько восьми годин тому!

— Близько десяти, — відповіла вона.

— З кораблем щось трапилося й ти мусила повернутися? — припустила Клара.

Вілла сумно всміхнулася.

— Ні. Рейс закінчився. Але це виявився найкоротший політ за останній час: я була на Місяці.

— На нашому Місяці?

— Еге ж.

Здавалося, вона ледь стримувалася, щоб не засміятись або, навпаки, не заплакати.

Шикі спробував її заспокоїти:

— Вони обов’язково дадуть тобі премію. Екіпаж, який злітав на Ганімед, отримав півмільйона доларів від Корпорації.

Вілла похитала головою:

— Шикі, любий, навіть я знаю, що бували й кращі випадки. Так, вони нам щось дадуть. Але цього не досить. Ми хочемо більшого.

Родина Форендів мала одну незвичайну і в дечому цікаву рису: оце їхнє «ми». Вони були дуже дружною сім’єю, хоча й не любили показувати це іншим.

Я прихильно поплескав її з виразом співчуття:

— Що збираєшся робити?

Вілла зачудовано глянула на мене:

— Як що? Я вже записалася на інший рейс післязавтра.

— Отакої! — вигукнула Клара. — Дві вечірки для однієї людини! Треба готуватися…

За кілька годин перед сном вона запитала:

— Ти щось хотів сказати перед тим, як ми зустріли Віллу?

— Забув уже, — сонно відповів я. Насправді я все пам’ятав, але вже не хотів говорити.

Упродовж наступних днів я готував себе, щоб знову запропонувати Кларі вирушити в політ. А в ті дні, коли прибував корабель із голодними і зневодненими проспекторами чи взагалі без екіпажу, або ж коли в певний час декотрі торішні польоти позначали як такі, що не вдались, я готував себе до нагоди взагалі покинути Браму.

Більшість часу ми гайнували, відкладаючи наше рішення. Це не було важко. Ми тішилися з життя, вивчаючи Браму та одне одного. Клара найняла покоївку. Її звали Гіва. Це була низенька гарна молодичка, яка доти працювала на харчових шахтах у Кармартені. Її життя нічим не відрізнялося від мого, крім того, що сировиною для фабрик із виробництва одноклітинних білків в Уельсі був не бітумінозний сланець, а вугілля. Гіва потрапила до Брами не завдяки виграшу в лотерею, а після дворічної служби на торговельному космічному