Читати книгу - "Пам’ять крові"

Мутько чекав на них у штабі пляцувки. Він по-дружньому потиснув руку Сліві і приязно глянув на Левона.

– Ну що, разом будемо бити буржуазних націоналістів?

Кивнувши про всяк випадок, Левон зиркнув на поручника поглядом-питанням.

– Вони так само воюють з українською партизанкою, – пояснив Юзеф Сліва. – По-лєнінськи – з українськими буржуазними націоналістами.

Він повернувся до Мутька і недбало кинув:

– Ми тут з Левоном гадаємо, у Свинарині твій шваґєрко, чи нє?

З обличчя Василя Мутька не сходила щира дружня посмішка.

– Я вже тобі казав, Юзефе, що якби Ларко був на тій Січі, то я б не залишив його батькам нашу хвору радистку. Та й самих його батьків уже давно не було б на хуторі…

– А хто ж тоді недавно вночі вивіз від Ткачуків жінку того бандита Турука Матвія з дітьми?

– Ви ж знаєте, – кинув Мутько швидкий погляд на Левона, – що їхня донька Анна помогла врятувати двох єврейських дітей з гетто. Тепер євреї віддячили. Так сказав мій тесть. А я маю всі підстави йому вірити.

– То де тепер та Оксана з дітьми? – допитувався Юзеф Оліва. – І чого ти так довіряєш своєму тестю?

– Не знаю напевне де, – твердо мовив Мутько, – але вже далеко на захід від Бугу. Маю таку інформацію. А щодо тестя, то я його, як і, до речі, твого батька, Левоне, у сороковому врятував від Сибіру. Він вступив у колгосп, став радянською людиною. Тому й довіряю.

– Ну, добре, добре, – примирливо мовив Сліва, плеснувши Мутька по плечу. – Не зачепимо ми твого тестя. Там ще ж, мені казали, і твоя жінка вагітна живе…

– Жінку я сьогодні заберу, – якось застережливо сказав Василь Мутько, скоса глянувши на Левона.

– Ну, то твоя справа, – звів руки Юзеф Сліва. – Про нащадків треба дбати.

Він кивнув Левонові в бік дверей.

– Залиш нас, хлопче. Але будь надворі, маю ще до тебе одну справу.

Десь за годину, приязно попрощавшись на подвір’ї з Мутьком, Сліва знову запросив Левона до себе. На його обличчі не було вже і сліду тієї щирості, з якою він прощався зі своїм гостем.

– Той Мутько збрехав нам, Левоне, як маму кохам, – зневажливо процідив поручник. – Я не можу вбити його з жінкою і їхнім недоноском, бо зараз совєти – наші союзники. Але його тесть з родиною поплатиться за все.

Він недобре зиркнув на Левона і раптом гаркнув:

– Зробиш з тими Ткачуками те, що скажу! Інакше…

Він вилаявся, і вже спокійніше повів далі:

– Завтра ввечері разом з совєцькою партизанкою йдемо на Стежиничі. Мутько сказав, що вони викрили там ціле кубло тих бандитів. До того ж там сильна українська самооборона. Тож зайдемо в село з двох боків і зищимо всіх до одного.

Сліва почав буряковіти, однак і цього разу стримав себе.

– У селі весь час будеш при мені. Коли все скінчиться, візьмеш Войцеха і непомітно виберетесь на Війтову Волю до тих Ткачуків.

Він застережливо звів руку, зупиняючи Левона.

– Ти будеш тільки на чатах. Войцех з автоматом сам дасть собі там раду. Він таки хай і підпалить обійстя. Твоя справа пильнувати, щоб усе було хутко зроблено. А Мутькові я скажу, що то справа рук того знавіснілого Войцеха Шиха.

– Але там поряд живе моя родина, – ледь стримуючи тремтіння, мовив Левон. – Якщо батько раптом побачить мене, що я йому скажу?

– Твій батько поляк і патріот, – з притиском відчеканив Юзеф Сліва. – Він усе зрозуміє.

Того вечора Левон напився, як ніколи. Войцех Ших, дізнавшись про напад на Стежиничі і свою місію на хуторі Війтова Воля, здавалось, навпаки, з кожною чаркою тверезів, бо щоразу, замість закусити, вигукував: «Моя помста буде страшною!»

Під ранок Левонові приснився дивний сон. Ніби він стоїть на одному з пагорбів біля їхнього хутора, а навпроти нього на такому ж пагорбі батько. Він хоче підійти до нього через видолинок, та пагорб починає швидко віддалятись. «Ойтєц!» – кричить Левон, раптом усвідомлюючи, що вже не розрізняє батькового обличчя. З густого туману, що враз оповив його, з’являється лише рука батька. Вона розмашисто хрестить Левона і враз теж пропадає в непроглядній млі.

Весь день Левон ходив, наче наврочений, і почувався так, ніби з нього хтось вицідив усю силу. Спостерігши такий стан товариша, Войцех після обіду вмовив Левона випити склянку самогонки. Це принесло йому певне полегшення, і