Читати книгу - "раКУРС"

без упину періщить дощ. Я дивлюся, як тоненька струнка постать коханої зникає з поля зору. Між нами лавина дощу й непорозуміння… Еліна

Поспіхом збираючись у дорогу, я розгубилася, не знала, що взяти із собою. Кинула в сумку кілька пар трусиків та бюстгальтерів, кілька футболок, джинси, шльопки, невеличкий рушник, зубну щітку, дезодорант, обережно вклала ноутбук.

«Навіщо він мені? Ще не пропустять на блокпості сепаратисти», — подумала я й виклала його з валізи.

Залишалося трохи місця, тож я поклала туди дві кофтинки дівчаток, невеличку ляльку Маринки та гумову надувну жовту качку для плавання. Якщо будуть ополченці перевіряти, то нема нічого зайвого — мама їде до доньок у Харків. Таких багато, тож я не повинна викликати підозри. Знаю, що мене буде супроводжувати чоловік, але я його ніколи не бачила.

— Куди ти збираєшся? — Соля здивовано дивиться на мене своїми волошковими очима.

— У Харків до дітей. Збирайся, поїдемо разом, — пропоную їй.

— Я зі свого міста нікуди не поїду, — заявляє вона. — Мама знає вже, що ти їдеш?

— Ще ні, але незабаром дізнається. До речі, поки мене не було вдома, ніхто не приходив?

— Приходив.

— Хто? — Моя рука завмирає на півдорозі до сумки.

— Якісь двоє чоловіків.

— Ти їх знаєш? Раніше бачила?

— Чого ти так розхвилювалася? — не розуміє Соля. — Не знаю я їх, і мама не знає.

— Що вони хотіли?

— Тебе питали. Ми в домофон сказали, що тебе нема вдома. Вони спитали, коли будеш, мама відповіла, що, напевно, увечері.

— І… що?

— Нічого. Пішли геть, — каже Соля спокійним голосом. — Ми з мамою виглянули у вікно, подивилися на них — то були незнайомці. Вони ще трохи постояли, про щось між собою поговорили й пішли собі. Ми щось не так зробили?

— Усе так, Солю, — видихаю з полегшенням і застібаю сумку. — Якщо мене будуть запитувати, то скажете, що поїхала до дітей у Харків. І не пускайте їх у квартиру. Добре?

— Хто вони?

— Погані дядьки, — переводжу на жарт. — А де мама й тато?

— Пішли до маминої співробітниці, вона там ногу чи щось зламала. Ти поїдеш, не попрощавшись із ними? — питає Соля, побачивши, що я взяла сумку й прямую на вихід.

— Я повинна поспішати, розумієш, Солю?

Сестра не розуміє. Вона проводжає мене до порога, і бачу в її очах осуд. Напевно, думає, що я злякалась обстрілів і тікаю з міста. Нехай краще так вважає, ніж знає всю правду. Я обнімаю Солю й боюся притиснути до себе, щоб не зламалася вона навпіл під моїми обіймами.

— Яка ти красуня, сонечко! — кажу я їй. — Бережи себе. Вітання батькам.

— Ти надовго?

— Я зателефоную.

Цілую Солю й кажу, що вона найкраща сестра у світі.

— Ти ніби прощаєшся, — зауважує сестра.

— Я повернуся. Скоро, — обіцяю їй і виходжу з квартири.

Поблизу будинку нікого немає. Полегшено зітхаю й поспішаю на автобус. На блокпостах усе пішло гладко: мати їде до дітей, тож ніякої підозри. Більше хвилювалася за людину, яка мене незримо супроводжує. Знала, що вона є й десь поруч зі мною, але хто — мені не відомо. Коли потрапила на українську територію, ледь не розплакалася від чулості. Прапор! Свій, рідний, до болю знайомий! До війни я, напевно, не звернула б особливої уваги на нього, а зараз, після ЛНРівських ганчірок, ладна була вистрибнути з автобуса й цілувати синьо-жовте полотно…

Нарешті з дітьми! Мої пташенятка так скучили за мною, що обліпили з двох боків, притислися до мене своїми тільцями. Я цілую їх у маківки, у щічки, вдихаю знайомий запах і не можу натішитися. Це справжня радість зустрічі з дітьми. Я звикла до того, що вони завжди поруч зі мною, і навіть ця невелика розлука стала для нас усіх цілим випробуванням. Вони щебечуть мені про свої справи, про те, куди ходили й що бачили, потім починають жалітися одна на одну, а я ладна слухати їхні скарги цілу вічність.

Ірина кличе вечеряти, і я охоче погоджуюсь. Лише зараз згадала, що вранці випила кави й до цього часу нічого не їла.

— Я тут сиджу! — указує менша.

— А я — тут! — це старша.

— А я де сяду? — питаю їх.

— Сідай на мій стілець! — в один голос проспівали мої пташенята.

— Отакі дружні ви мені дуже подобаєтесь! — кажу я їм.

— Ми більше не будемо сваритись, — обіцяє Ліза, і одразу ж запитання: — А ти більше від нас не поїдеш?

— Давайте вже вечеряти! — рятує моє становище Ірина. — Про справи поговоримо пізніше.