Читати книгу - "Поміж двох орлів"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 68
Перейти на сторінку:
важкими свинцевими хмарами, заховавши майже повний місяць. Обережно, щоб оточені в Займищі нічого не запідозрили, польська кіннота знялася з місця і розчинилася в темряві. Щоб остаточно дезорієнтувати неприятеля, ті, хто залишився, організували веселощі. Мало того, дехто з козаків сміливо підходив до перекинутих возів і запрошував стрільців до себе, мовляв, хочемо розділити з вами свою радість. На запитання «що ж святкуємо?» відповідали, що польський король нарешті прислав затриману платню за останню кварту[33]. Стрільці, звичайно, не купилися на подібне запрошення, але свого ротмістр Бобовський досяг: назавтра можна відпочивати, та й оточені не чекатимуть від сп’янілих поляків штурму.

Всього цього Тарас Сопоха не знав. Якраз перед відбуттям його розподілили до полку Януша Порицького: гетьман Жолкевський не бажав витрачати зайвий час на побудову порядків перед самим боєм. Ніхто не знав, коли цей бій розпочнеться. Чим далі віддалялися війська від табору, тим швидшав крок і вже через версту прозвучала команда пуститись учвал. Кінь Тараса скакав ближче до хвоста колони, і від рухів «крил» гусарів попереду здійнявся легкий вітер. У хлопця крил не було (лісовчикам не дозволено їх мати), але йому здавалося, що перед ним летить велика зграя могутніх птахів...

Станіслав Жолкевський спішив — за ніч військо повинно подолати відстань до Богом забутого села Пирново і бути готовим будь-якої миті стати до бою. Гетьман (а разом з ним решта) єдині сподівання покладали на раптовість атаки, отож командири й підганяли своїх вояків.

Зрештою, дорога на Москву виявилася досить-таки терпимою, і у всіх зажевріла надія, що встигнуть вони вчасно, тим більше, що здогадливий ротмістр Густав Неведоровський розставив обабіч дороги своїх людей із смолоскипами. Хоч віддаляли сигнальників сотня метрів, суцільна темрява вже не лякала, та й військо не боялося не те що загубитися у лісі, але й наткнутися на щось неприємне, хоча б на колоду.

Правда, така далеко не ідилічна дорога швидко закінчилася. Через якусь годину колона повернула вліво, у ледь помітну просіку. Швидкість просування одразу знизилася, і вже не галопом рухався Сопоха, а разом з усіма перейшов на повільний крок.

— Ех, застрянемо ми тут надовго... — почувся голос справа.

Тарас не бачив, хто говорить. Він ще не знав усіх своїх нових товаришів, у ряди яких влився лише сьогодні. А невідомий продовжував:

— Розтягнеться колона. Якщо бій, то поки ми виберемося з лісу, дивись, усе й закінчиться. Якраз устигне на роздачу трофеїв.

— Ви невиправданий оптиміст, пане Маскевичу[34]! — відповів хтось поруч. — А може, голова колони просто поляже?

— Тоді ми проживемо більше, — не розгубився Маскевич. — Як бачите, однаково нам пощастить!

Тарас не встрявав у розмову. По-перше, розмовляли між собою, видно, шляхтичі, і встрявати йому, холопу, у їхню розмову не випадало; а по-друге, потрібно увесь час слідкувати за дорогою, вірніше, за її відсутністю: ряди сигнальників поріділи, а світла смолоскипів не вистачало, щоб освітити просіку.

То тут, то там хтось натикався на гілля могутніх дерев, що хльоскали по обличчю, і тут же висловлювався на адресу московських лісів, причому «Пся крев!» звучала безневинним зауваженням. Отримав свою «порцію» і Тарас. Гілка сосни (а це хлопець визначив за нюхом) відхилилася від крила гусара, що їхав попереду, і боляче вдарила по лівій щоці. Тарас вилаявся.

— Дідько!

Маскевич на це відреагував одразу.

— Нічого, хлопче! — говорив він. — Дякуй, що лише дерева б’ють тебе, а не московити.

— Та вже ліпше московити... — відказав Сопоха. — Їм я хоч віддячити можу, а що з дерев візьмеш!

«Серйозний хлопець... — відзначив про себе Маскевич. — Треба до нього придивитися».

А тим часом колона просувалася далі. Тарас Сопоха цього не бачив, але польний гетьман Жолкевський увесь час їхав у голові колони і його не менше, аніж простих жовнірів, гілки шмагали по обличчю. Звичайно, він міг забезпечити собі вільніший прохід посередині просіки, але навіть не подумав цим скористатися. Зараз, коли до зіткнення з неприятелем залишалися лічені години, Жолкевський найменше думав про те, як виглядатиме перед своїм військом. Тим більше, що його хвилювали інші справи.

Під’їхавши до того ж таки ротмістра Неведоровського, Жолкевський наказав йому, що б там не сталося, привести «язика».

— Я мушу знати наміри князя Шуйського! — говорив він.

Густав Неведоровський, хоч був і небагатослівним і, відповідно, й малоцікавим співбесідником для шляхетних панянок на світських раутах, виконавцем виявився ідеальним. Його люди декілька разів відправлялися вперед, за рухом колони, і хутко поверталися з відомостями про розташування московитів. Ці відомості зовсім не подобалися гетьману: ворог розташувався на полі перед лісом і чекав на нього...

— Здобудьте мені «язика»! — повторював Жолкевський, при цьому чудово розуміючи, що виконати подібне завдання буде важко.

Яким же було його здивування, коли десь близько четвертої години ранку, коли небо на сході вже прояснилося, а тут, у просіці ще панувала темрява, перед ним знову постав ротмістр Неведоровський й урочисто вказав на чотирьох полонених. З одягу гетьман зрозумів, що це не московити.

— Ваша милість! Це полонені німці! — пояснив Неведоровський. — Здалися добровільно.

— Це правда? — здивувався Жолкевський.

— Саме так! — підтвердив один полонений. — Дозвольте, гер гетьман: барон Ральф фон Штауфен. Разом зі своїми людьми направлявся до вас.

— Навіщо?

— Хотів віддатися на вашу милість. Але цей хоробрий пан перехопив нас, вирішивши, що ми — лазутчики ріксмаркса[35].

— Навіщо ви залишили Понтуса?

— Ваша милосте... Ми, звичайно, не проти виконувати всі накази графа Делагарді, але воювати проти його королівської величності ми не наймалися.

1 ... 33 34 35 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж двох орлів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поміж двох орлів"