Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

скрегіт цвяхів, які витягали з сирого дерева. Моє серце калатало так, що, напевне, і Старий це почув. Що було далі — ми переважно здогадувалися, бо труну вони поставили за насипом і, на додачу, не присвічували собі ліхтарями.

Ось, здається, зняли віко… тепер вовтузяться, щось витягають, знову вовтузяться… Так, ліхтарик увімкнули… Це вони обручки шукають. Беріть, хлопці, беріть, бо це ви зараз собі строк із домовини тягнете… дерево об дерево стукнуло… це вони віко на місце ставлять. Так, тепер молотком по цвяхах… а чому ж двічі, а не чотири рази? А, я ж забув, що зараз домовину тільки в головах забивають, а в ногах закривають на спеціальну скобу. Зручно… Особливо, для п’яних гробарів. От нахаби — домовину вниз пожбурили без усяких мотузків, аж загуло! Чекайте, а чому загуло? Так, наче порожня… А таки ж порожня, як і та, яку ми з комсомольцями-добровольцями викопали! От тепер дізнаємося, нащо їм тіло здалося.

А тим часом мародери в чотири лопати швиденько яму землею закидають. Ти диви, наче й не стомилися. Он уже й надгробок готовий. Лопатами поплескали, вінки з квіточками і табличку з портретом назад прилаштували, ще хвилинку терпіння — зараз вони труп роздягнуть і можна буде брати на гарячому! Гоп-стоп, Зоя!

Я вже тихенько випростав руку з ракетницею, щоб зробити тут видно, як вдень, аж тут мій палець застиг на спусковому гачку. Бо вони, ці гади, загорнули тіло у якесь шмаття — і на плечі його завдають. Ну-ну, як вже гратися, то до кінця.

Тільки б мої хлопці, тридцять скорохватів, краса, гордість і остання надія радянської міліції, ініціативу не виявили. Я думаю! Полежати мордою вниз дві години на холодній землі — можна й без нащадків залишитися. Ні, слава Богу, дресировані на совість, ніхто не поворухнувся. А ці, котрі у нових комбінезонах, мало не бігцем рушили… а куди вони рушили?.. Господи, там же урвище! Оте саме, де «Москвич» горів!

Підриваємося на ноги разом з Шефом і кидаємося назирці за чорними тінями. Стримане хекання і сопіння за моїми плечима показує, що і хлопці не відстають. Аби тільки хтось не перечепився за надгробок і не бабахнувся з відповідними текстами. Ні, знову щастя на нашому боці. Тут між кущами темно, хоч в око стрель, але біжимо! Ні за що не зачіпаємося. Аж тут якийсь недорізаний соловей над моєю головою звереснув так, що я аж підскочив. Похопилася птаха! Нормальні солов’їхи вже яйця довисиджують, а цей лише зараз свій шлюбний сезон відкрив.

Точно, до урвища йдуть. Була у мене спочатку версія, що трупи таки не на місці роздягають, а затягають у якийсь старий склеп і там-таки потім прикопують. Аж вони всі склепи десятою дорогою обійшли. От і крематорій в стороні лишився. То добре. Бо я грішним ділом на якусь мить подумав про спільників з гарячого цеху. Та досить з нас і цих чотирьох, нічого статистику роздувати, та ще й на такій паскудній справі. Тепер головне — аби вони від нас не втекли. Бо гавкнеться моя кар’єра в самому розквіті. Ледь подумав — і на тобі! Зникли! І не видно, і головне, не чутно.

Отут Старий пішов усупереч логіці оперативної майстерності. Він видряпався на крутосхил одного з валів, наступаючи ногами на мініатюрні надгробки колумбарію, з таким гуркотом, наче пара добре підкованих коней гарцює по халтурно викладеній бруківці. Було таке враження, що Шефа чути аж на Подолі, та він цим не проймався. Якусь мить постояв нагорі, покрутив головою, а потім гукнув мені:

— В байраці світло! Здається, автомобільні фари. Бігом туди!

І з таким самим гуркотом скотився вниз, на ходу командуючи по рації, позиченій у даішників:

— Другій і третій групі оточити байрак і перекрити все, щоб і миша не проскочила.

Ми добігли вчасно. І я зрозумів майже одразу те, чого не міг збагнути механік крематорію. Він не помилився в головному — за таке видовище справді можна було втратити життя. На дні урвища стояли «Жигулі-пікап». Мої знайомі гробокопачі похапцем заштовхували в задні двері вже роздягнений жіночий труп. Якийсь мужчина, напевне, водій, стояв з брезентом у руках напоготові, аби прикрити. Я нарешті вистрелив з ракетниці, але не вгору, а згори вниз. Згусток вогню втрапив у дах машини. То був ще той феєрверк! Іскри ще не впали на землю, як ми вже котилися по схилу, ламаючи поодинокі кущики і дрібні деревця. За пару хвилин уся компанія любителів оголеної мертвої натури лежала на землі, пов’язана за нестачею наручників мотузками в характерний спосіб, відомий серед міліцейського люду, як «з далекого краю лелеки летіли». Це коли права рука затриманого за спиною прив’язується до стопи лівої ноги.

Вельми естетично! А що поробиш? Не дротом же їх в’язати. Ми ж не німці якісь, хвалити Бога.

Я відчув, що у мене тремтять ноги, присів перекурити на якусь колоду, та коли ця колода жалібно чхнула, я підскочив. Виявляється, це був мій «хрещеник», котрий набивався на зайвого «лисого». Пов’язаний, як і решта компаньйонів, він лежав трохи осторонь і, на відміну від них, не мовчав, продовжуючи вголос розпочату не відсьогодні гірку думу:

— І отак завжди! Іван, викопай — Іван, закопай. Іван, принеси — Іван, пішов на… А як Івану зайву копійку треба, так Івану в зуби!..

Я не витримав і поцікавився, з максимальною за таких умов делікатністю:

— А як щодо «Івану — по яйцях»? Щоб Іван не розмножувався?

— Вже заробив, — гірко зітхнув Іван. І помовчавши, уточнив: — Аж два рази. Сьогодні, від ваших…

Тим часом Старий уважно обійшов поле бою, відкрив «бардачок» у машині, дістав документи, погортав їх при світлі фар і підбив перший підсумок:

— Ну, з цією бандою