Читати книгу - "Домбі і син"

хотілося. Річ у тім, що він, як на свій вік, занадто розумний: в нього душа завелика для тіла. Послухати лишень, як він метикує! — Тут місіс Чік похитала головою. — Ніхто й не повірить! Хоч би оті його слова… пригадуєте, Лукреціє?.. вчора, про похорони…

— Боюся, — роздратовано перебив сестру містер Домбі,— що деякі особи там, нагорі, балакають йому зайве. Вчора ввечері він казав мені про свої… кістки, — містер Домбі гнівно підкреслив останнє слово. — Кому в світі яке діло до кісток мого сина? Він, смію думати, не живий скелет.

— І дуже далекий од цього, — надміру палко потвердила місіс Чік.

— Сподіваюсь, що так, — відповів її брат. — Знову ж таки — похорони! Хто це говорить з дитиною про похорони? Ми, скільки мені відомо, не трумнарі, не плакальники й не гробокопи.

— І дуже далекі від цього, — не менш палко повторила місіс Чік.

— Хто ж тоді вкладає йому таке в голову? — сказав містер Домбі. — Далебі, я вчора був просто приголомшений. Хто вкладав йому це в голову, Луїзо?

— Полю, голубчику, — помовчавши, озвалася місіс Чік. — Тут не треба далеко ходити. Я, скажу тобі по щирості, не можу назвати Уїкем особою надто життєрадісною, чи, як то кажуть…

— Донькою Мома, — делікатно підказала міс Токс.

— Саме так, — згодилася місіс Чік. — Але вона надзвичайно сумлінна й послужлива нянька, і ніколи не мудрує. Я не бачила поступливішої жінки. Якщо любе дитя, — вела далі місіс Чік таким тоном, наче все, що вона говорила, було вже вирішено й погоджено раніше, — якщо любе дитятко трохи й ослабло після останньої хвороби і не має ще того здоров’я, якого б нам хотілося, якщо в організмі його спостерігається тимчасова кволість і воно поки що не зовсім впевнено володіє своїми…

Місіс Чік після недавньої згадки про кістки побоялася сказати «кінцівками» й чекала допомоги з боку міс Токс, що, вірна своєму обов’язку, тут же підмінила їх «членами».

— Членами, — повторила місіс Чік.

— Здається, доктор сьогодні вранці згадував про ноги, — так, душко Луїзо? — сказала міс Токс.

— Ну, звичайно, що так, моя люба, — з ніжним докором одповіла місіс Чік. — Навіщо ж ви питаєте? Ви й самі це чули. Я кажу, що коли наш дорогий Поль часом і втрачає здатність володіти ногами, то це — звичайне явище для багатьох дітей його віку, і запобігти цьому не можна ніякими засобами. Що скорше ти зрозумієш це, Полю, і погодишся з цим, то краще.

— Ти безперечно знаєш, Луїзо, — зауважив містер Домбі, — що я нітрохи не сумніваюся в твоїй цілком природній любові і відданості майбутньому голові цього дому. То, кажеш, містер Пілкінс дивився Поля сьогодні вранці?

— Так, дивився, — ствердила сестра. — Ми з міс Токс були при цьому. Ми з міс Токс завжди буваємо в таких випадках. Ми вважаємо це своїм обов’язком. Містер Пілкінс оглядав його й кілька днів тому, і, по-моєму, він — людина дуже досвідчена. Він каже, що турбуватися нема чого і я готова підтвердити його слова, коли це тебе заспокоїть, але порадив — якраз оце сьогодні — морське повітря. Дуже мудра порада, Полю, я певна того.

— Морське повітря! — повторив містер Домбі, дивлячись на сестру.

— Тут нема чим хвилюватися, — сказала місіс Чік. — Коли мої Джордж і Фредерік були в такому віці, їм теж рекомендували морське повітря. Мені самій радили його кілька разів. Я цілком згодна з тобою, Полю, що там, нагорі, не слід говорити при дитині про речі, над якими їй ще рано задумуватися, але я просто не знаю, як уникнути цього, коли в дитини такий жвавий розум, як у Поля. Якби він був звичайне собі дитя, то це ще нічого. Мушу сказати, я, разом із міс Токс, думаю, що короткочасна зміна обстановки, брайтонське повітря, фізичний і розумовий гарт під наглядом такої розважливої особи, як, приміром, місіс Піпчін…

— А хто ця місіс Піпчін, Луїзо? — спитав містер Домбі, здивований легкістю, з якою було введено в обіг ім’я, що його він уперше чув.

— Місіс Піпчін, дорогий Полю, — відповіла його сестра, — це немолода вже леді — ось міс Токс знає цілу цю історію, — що від певного часу всю енергію своєї душі з величезним успіхом оддає вихованню та освіті дітей і має прекрасні зв’язки. Її чоловік помер від розриву серця тоді, як… за яких обставин, кажете, помер її чоловік, моя люба? Я забула подробиці.

— Тоді, як відкачували воду з перуанських копалень, — сказала міс Токс.

— Звичайно ж, не він ту воду відкачував, — поквапилась пояснити місіс Чік, зиркнувши на брата. І дійсно, пояснення було конче потрібне, бо зі слів міс Токс можна було подумати, ніби він помер з помпою в руках. — Він уклав гроші в гру на біржі й програв. Я знаю, що виховання місіс Піпчін дає надзвичайні наслідки. Я чула про це ще тоді, як, була не вища за… за… — Очі місіс Чік помандрували вверх по книжковій шафі до погруддя містера Пітта, що стояло футів за десять од підлоги.

— Тут посилалися на мене, дорогий сер, — озвалася міс Токс, чарівно шаріючись, — і, може, мені слід було б сказати, що місіс Піпчін цілком заслуговує на ту високохвалебну оцінку, яку їй дала ваша мила сестра. Багато леді й джентльменів, що тепер вирізняються в товаристві, завдячують їй своє виховання. Вашу покірну слугу теж колись доручали її опіці. Скільки я знаю, навіть дворянська молодь не цуралася її закладу.

— Значить, як я зрозумів, ця поважна дама має цілий заклад, міс Токс? — поблажливо спитав містер Домбі.

— Не знаю, чи правильно я висловилася, назвавши це закладом, — відповіла згадана леді. — В усякому разі, це аж ніяк не початкова школа. Чи не помиляюся я, — з надзвичайною мелодійністю в голосі додала міс Токс, — коли скажу, що це — пансіон для дітей із найкращих родин?

— Для дуже небагатьох, виняткових дітей, — докинула місіс Чік, глянувши на брата.

— О, сама винятковість! — сказала міс Токс.

То було вже дещо. Смерть чоловіка від розриву серця через перуанські копальні