Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

коли все вже подіставали з коробок та пакунків і скинули на купу. А коли я, як і завжди, грався сам, я міг ненароком вийти за межі узгодженого, загалом безневинного світу й опинитися серед цілком інших обставин, які годі передбачити.

У mademoiselle інколи траплялася мігрень, яка набирала напрочуд сильних форм, і то були дні, коли мене важко було знайти. Я знаю: коли батькові спадало на думку запитати про мене, в парк посилали візника, але мене там не було. Нагорі, в одній з гостьових кімнат, я бачив, як він вибігав і гукав мене на початку довгої алеї. Гостьові кімнати містилися одна коло одної, у фронтоні Ульсґору, і майже завжди були порожні, бо тієї пори ми дуже рідко приймали гостей. Проте до них прилягала велика наріжна кімната, що страшенно вабила мене. В ній годі було щось знайти, крім старого бюста, що, як на мене, зображував адмірала Юеля[61], а стіни навколо були заставлені глибокими сірими шафами, і то так, що навіть вікно видніло лише понад шафами серед голої побіленої стіни. Ключа я знайшов в одних дверцятах до шафи, і він відмикав решту шаф. Тож невдовзі я дослідив геть усе: фраки камергерів XVIII ст., холодні, бо ж гаптовані сріблом, а до них ще й гарно вишиті жилетки; костюми орденів Данеброга і Слона, які я спершу вважав за жіноче вбрання, бо вони були пишні й мали м'яку підкладку. Потім справжні жіночі сукні, що висіли кожна окремо на своїй підставці, немов завеликі маріонетки з п'єси, яка зрештою так вийшла з моди, що їхні голови використали для чогось іншого. А поряд стояли шафи, де було темно, коли розкрити їх, темно від складених високими стосами мундирів, що видавалися куди пошарпанішими, ніж решта, і, власне, не прагнули, щоб їх берегли.

Нікому не видалося б дивним, що я все подіставав і роздивлявся на світлі; що я те або те прикладав до себе або накидав зверху; що який-небудь костюм, що бодай трохи підходив мені, я швиденько вдягав на себе і, вже в ньому, цікавий і збуджений, забігав до сусідньої гостьової кімнати й підскакував до дзеркальця в простінку, складеного з окремих неоднаково зелених скелець. Ох, як мені не терпілося побачити себе в ньому і як мені забивало дух, коли нарешті бачив. Коли звідти щось наближалося до мене з туману, повільніше, ніж я сам, бо й саме сонне дзеркало, здається, не вірило, що в нього зазирають, і не хотіло одразу повторювати те, що демонстрували перед ним. Але зрештою, звичайно, поступалося. І тепер там було щось несподіване, чуже, цілком інше, ніж я гадав собі, щось раптове, самостійне, і я швиденько озирав його, щоб наступної миті впізнати себе, проте не без певної іронії — дрібнички, здатної зіпсувати все задоволення. А коли одразу починав промовляти, нахилятися, підморгувати собі, раз по раз озиратися, відступати, а потім рішуче і збуджено повертатися, то я мав на своєму боці уяву так довго, як мені подобалося.

Я дізнався тоді про вплив, який безпосередньо може походити від певного костюма. Тільки-но вдягнувши якийсь костюм, я був змушений признатися, що він панує наді мною, диктує мені мої рухи, мій вираз обличчя і навіть мої асоціації; моя рука, яку знову і знову накривав мережаний манжет, уже анітрохи не була моєю звичайною рукою, а ворушилася, мов актор, атож, я б сказав, що вона придивлялася до себе, хоч яким перебільшенням видаються ці слова.

А втім, ті прикидання не заходили так далеко, щоб я почувався відчуженим від самого себе, навпаки, що розмаїтіше я вдягався, то впевненішим ставав. Я дедалі сміливішав, я підносив себе щоразу вище, бо моя вправність у самозвеличенні була поза всяким сумнівом. Я не помітив спокуси в цій упевненості, яка швидко зростала. Мою згубу довершила остання шафа, що її, здавалося, я не відкрию ніколи; нарешті вона піддалася й показала мені замість певних уборів різноманітні непевні маски, від фантастичної туманності яких уся кров шугнула мені в голову. Навіть годі розповісти, скільки там було всякої всячини. Крім італійської маски bautta, яку я пригадую, там були костюми доміно з різним забарвленням, жіночі сукні, що яскраво полискували від пришитих монеток, костюми П'єро, що видавалися мені безглуздими, складчасті турецькі шаровари й перські шапочки, з яких вислизали торбиночки з камфорою, а також корони з безглуздим, невиразним камінням. Це все я трохи зневажав: адже воно мало злиденну нереальність і висіло безладно й жалюгідно, а коли я діставав його на світло, безвольно звисало. А втім, я мало не п'янів від просторого плаща, хустки, шалі, вуалі — всіх цих податливих, великих, невикористаних тканин, які були м'які та улесливі, або такі ковзкі, що не давалися в руки, або такі легкі, що пролітали повз мене, мов вітер, або просто тиснули всім своїм тягарем. У них я справді бачив вільні й безкінечно рухливі можливості: бути проданою рабинею, або Жанною д'Арк, або старим королем, або чарівником; це все я мав тепер у своїх руках, надто що були й інші маски, великі грізні або здивовані обличчя зі справжніми бородами і пишними або високо піднятими бровами. Доти я ніколи не бачив масок, але одразу збагнув, що це мають бути маски. Я, певне, розсміявся, пригадавши, що в нас є собака, який поводиться так, ніби носить маску. Я уявив собі приязні очі собаки, які дивляться в прорізи на вкритій шерстю морді. Я ще сміявся, перевдягаючись, і геть забув, кого, власне, я хотів зобразити. Що ж, для мене було новим і цікавим з'ясувати це згодом перед дзеркалом. Обличчя, яке я начепив на себе, пахло якоюсь пусткою і щільно пристало до мого обличчя, але бачити я міг без перешкод і обирав, уже в масці, різні хустки, які закручував навколо голови, мов тюрбан, тож край маски, ховаючись внизу у величезній жовтій мантії, був майже цілком прикритий і зверху і з боків. Зрештою, коли я більше нічого не міг вигадати, я закутався, наче мумія. Я схопив ще велику палицю, тримаючи її випростаною рукою, і, на превелику силу, почовгав, як мені здавалося, сповнений гідності, в гостьову кімнату до дзеркала. Я й справді мав величний вигляд, що перевершив усі мої сподівання. Дзеркало миттю відобразило цю велич, що була аж надміру переконлива. Не було ніякої потреби