Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

спитав барон маркізу де Сюржі, геть-то збиту з пантелику. Бо їй хотілося запевнити барона, що вона туди ні ногою; але воднораз вона відчувала, що віддала б кілька днів життя, аби попасти на свято в Сент-Еверт, от і почала крутити. Але її крутійство було шите білими нитками, отож пан де Шарлюс, не боючись скривдити маркізу де Сюржі, до якої він примилявся, зареготав, показуючи, що «в неї нічого не виходить».

— Мене завжди дивують люди, які снують плани, — мовила вона, — я часто передумую в останню мить. Усе може змінитися через літню сукню. Я живу хвилиною.

Я був обурений огидним виплигом пана де Шарлюса. Мені хотілося осолодити пігулку, піднесену організаторці garden-party. На жаль, у світському колі, як і в колах політичних, жертви такі нікчемні, що годі довго сердитися на їхніх катів. Маркіза де Сент-Еверт, здолавши видобутися з фрамуги, хоча ми й затарасу-вали вихід, мимохідь ненароком зачепила барона й зі снобістського відруху, від якого миттю пропав у неї весь гнів, а може, навіть у надії завести розмову, тим паче що на такі спроби вона, мабуть, ішла вже не раз, вигукнула: «О, перепрошую, бароне! Сподіваюсь, я не боляче вас штовхнула?» — вигукнула таким тоном, ніби навколішки благала вибачення у свого пана. Замість відповіді, якою барон її не вшанував, він зайшовся знущальним реготом, а потім таки буркнув: «Добривечір!» — але то була ще одна зневага для маркізи, бо він удав, ніби помітив її лише потому, як вона перша вклонилася йому. Нарешті маркіза де Сент-Еверт пішла на скрайнє приниження, — мені аж серце стислося з жалю до неї, — відвела мене набік і шепнула на вухо: «Ну чим я не догодила баронові де Шарлюсу? Кажуть, я для нього недостатньо гожа!» І з цими словами зареготала на все горло. Я навіть не всміхнувся. По-перше, вважав, що з її боку ідіотство вдавати, ніби вона вірить, що гожішої за неї немає на крузі земнім, як і намагатися переконати в цьому інших. По-друге, люди, які так гучно сміються зі своїх слів, аж ніяк не смішних, звільняють нас від обов’язку веселитися вкупі з ними, бо всі кошти веселощів вони беруть на себе.

— Інші запевняють мене, ніби барон уражений тим, що я його не запрошую. Але я не хочу набиватися! Таке враження, що він на мене дметься. (Я подумав, що це м’яко сказано.) Спробуйте розпитатися, а завтра мені розповісте. Але якщо барон усе-та-ки усовіститься і зголоситься поїхати вкупі з вами, то привезіть його. Всякий гріх прощенний. Я була б навіть рада його прибуттю — мені кортить дошкулити маркізі де Сюржі. Вільно вам робити, як знаєте. У вас до таких справ ого який тонкий нюх, а я не хочу, щоб про мене славили, ніби я ловлю гостей. У кожному разі на вас покладаюся цілком.

Я помислив, що Сванн, мабуть, нудиться чеканням. Крім того, мені треба було вернутися додому раніше через Альбертину, отож, попрощавшіїся з маркізою де Сюржі та бароном, я поспішився до хворого у гральшс. Я спитав його, чи відгукувався він про одноактівку Берготта, розмовляючи з принцом у саду, так, як нам розповів граф де Бреоте (Сваннові я його не назвав). Сванн пирхнув сміхом. «В цьому немає ні слова правди, все не з пальця висмоктане, глупство якесь, та й годі! Бігме, в цих самосійних чутках є щось незбагненне. Я у вас не допитуюся, з чиїх це уст пішло, але було б прецікаво поступово простежити в такому тісному гурті, як розходяться по воді кола. Одне мені невтямки: чому людей так обходить, що мені сказав принц? Люди надто цікаві. Сам я зроду не був цікавий, хіба що, як закохався і ревнував. І мене це багато чого навчило! Ви ревнивий?» Я відповів Сваннові, що ніколи ис знав ревнощів, що це почуття мені незнайоме. «Ха-ха! В такому разі віншую вас. Коли ти трохи ревнивий, це навіть приємно, приємно з подвійного погляду. По-перше, завдяки цьому люди нецікаві починають цікавитися життям інших або принаймні життям одної якоїсь жінки. А по-друге, завдяки цьому ви добре відчуваєте, яке солодке посідання,

— як солодко сідати з жінкою до повозу, не залишати її саму. Проте ревнощі приємні лише на початку хвороби або ж коли вже приходить цілковите зцілення. А в проміжку — це страшенні катуші. А втім, мушу вам признатися, що навіть ці дві втіхи, про які я згадав, я майже не звідав: першу — через мою натуру, не-здалу до тривалих роздумів, другу — через околичности, з вини жінки, певніше, жінок, яких я ревнував. Але менше з тим. Навіть як нам не залежить на таких речах, нам усе-таки не цілком байдуже, що колись нам на них залежало, але іншим цього не зрозуміти.

Ми відчуваємо, що спогади про такі почування, живуть тільки в нас і ніде більше; аби споглядати такий спогад, треба увійти в самого себе. Не глуміться над моїм ідеалістичним жаргоном, я просто хочу сказати, що дуже кохав життя і дуже кохав мистецтва. 1 що ж, тепер я надто зморився, щоб жити з людьми, і мої давні чуття, такі особисті, здаються мені вельми цінними, — це манія всіх колекціонерів. Я самому собі відкриваю своє серце, наче якусь вітрину, і розглядаю одне по одному всі мої захоплення, яких ніхто, крім мене, не міг узнати. І ось про цю колекцію, яку я ставлю над усіма іншими, я кажу собі, майже як Мазаріні про свої книги, а втім, без усякої гіркоти, що розлучитися з нею мені буде нелегко. Але вернімося до моєї розмови з принцом, я розповім про неї лише одній людині, і ця людина — ви». Слухати Сванна мені перешкоджало неугавне базікання барона де Шарлюса, який повернувся до гральні. «А ви теж читаєте книги? ІДо ви поробляєте? — спитав він графа Арнюль-фа, а той навіть імени Бальзака не чув, та позаяк був низькоокий і все йому уявлялося дуже маленьким, то здавалося, ніби він бачить дуже далеко, аж у його зіницях — чисто тобі поетична іскра, розблисла у статуї грецького бога! — ніби ряхтіли якісь одлеглі й таємничі зірки.

— Ходім-но до саду, — сказав я Сваннові, тимчасом як граф Арнюльф, сюсюкаючи, — цей мовний дефект