Читати книгу - "Гірчичне зерно"

хотів, аби люди любили одне одного… Ніхто в те не міг повірити.

— Хто тобі таке казав?

— Дідо…

— Маєш мудрого діда. Христос вчив, що всі рівні перед богом, отже, і перед землею, і перед небом, і перед сонцем. Але того нашим предкам ніхто не міг пояснити. Їх насильно змусили до християнства, як вас змушують нині до панщини. Се ж протиприродно, бо тут нема любові, а лише униження і злоба. Сей наш світ такий страшний, Михасю, що ліпше тобі ходити за плугом, аби вберегти в собі душу. Се твоя стихія. А моя, — пан Зоріан зітхнув, — волочитися по селах, ніде довго не спиняючись…

— Ви хочете йти від нас? — затремтів Михась.

— Завтра, певно, піду.

— Не йдіть, пане Зоріане, не йдіть… Ви ще весілля урізького не виділи.

— Ну, добре, вговорив. Хоч гість, як кажуть, хіба три дні в хаті вважається гостем. Нині увечері поведи мене до вашого священика. Може, має старі літописи…

Михасько не знав уже, кому дякувати: чи богові, чи сонцю, яке сипало щирозлотне проміння під ноги, роблячи дорогу через поле веселою.

Рада про пам’ять

— Отут у нас кождої весни ховають біду, — каже Михасько.

Місце звичайне, від весни поросле травою, яка обсипле насіння і через зиму пролежить нескошена під снігом. Трохи нижче — болото з кінською м’ятою і зеленим пишним бур’яном, в той час як навколо все сохне від спеки й у деревах поволі гусне сік.

— Гарний звичай. Люди, певно, дуже тішаться, коли закопають горе?

— Ні. У нас того нема, щоб хтось дуже тішився. Хіба від горівки…

— Я помітив, що у вашому краю люди дуже поважні, ніби бояться, що завтра з ними станеться якась біда. Тільки пісні русинські дуже ласкаві. Чим ближче до гір, тим ласкавіші, певно, від того, що тут збереглася давніша мова. Я так думаю, Михасю, що колись люди говорили співаючи. Ся мова свідчить про лагідність люду, котрий не нападав, лиш боронився. Той, хто ростить хліб, любить мир і спокій, а хто не має своєї хати, котиться по світу, шукаючи собі й іншим муки. Зерно без коріння, але коли впаде в землю, то з нього може вирости велике дерево. А без зерна земля — пустеля.

— Я хтів би увидіти світу.

…Погідного дня з Ласок можна було бачити місто С. Хлопець вперше здригнувся від дивного почуття волі. Здавалось, що можна збігти з гори й піти гостинцем, не дбаючи про те, що лишилось позаду, не озираючись. Слова пана Зоріана не дотикали його серця сього разу.

— Боже, яке маленьке наше село! — вирвалось у Михася. — Я би тримав його на долоні. Чому все таке мале з гори? Якби я жив на горі довго, то н'е знав би, як виглядають люди і що вони думають. Пане Зоріане, а ми ближче до бога на горі?

Той посміхнувся:

— Бог у кожному з нас. Він не робить різниці між тими, що внизу, і тими, що наверха. То хіба люди роблять.

Ой як ти підеш горою-горою, Назве тя матінка бідою-бідою. А як ти підеш долинов, Назве тя матінка дитинов.

Се не значить, що чоловік мусить бути такий, як усі, а те, що коли він родився на шевця, то зробить дуже зле, ставши маляром без таланту. Хочеш подивитися світ — дивися, хіба вертайся додому не надто пізно, бо забудеш всі ті ласкаві слова, які в твоїй крові. Може, вони навернуть світ до миру й любові. Я вчора говорив про се з вашим священиком. Обіцявся помогти тобі в науці…

— Ой, пане Зоріане! — Михасько клякнув перед ним і поцілував руку.

— Ти що, здурів?! — злякався пан Зоріан. — Я є великий грішник, і нема чого переді мною клякати.

Пташок

Земля ще дуже зимна: вночі вкривається льодом і зрана він ще тріскає під босими ногами. Може впасти сніг, й мусиш тоді сидіти на печі з меншими дітьми і перепитувати маму чи діда:

— Сніг ще є?

— Є,— каже мама або дідо. — Ще доста снігу. Бавтеся на п’єцу собі тихо.

Їм ніби байдуже, хай би сніг і вліті був. Мама, як зварить їсти, фурчить веретеном. Дідо ходять по обороті й щось там помагають татові й не дуже хочуть розказувати байки, хіба деколи пригадають, яка то була раніше зима і яка весна.

— Був раз великий голод. Такого я більше не пам’ятаю. Ще за Польщі. Файно весна почалася, і тепленько було, а в маю випав сніг і лежав цілу неділю. Всьо пропало: і бульба, і збіжжя, цвіт почорнів. Гіренько було дивитися на таку біду… Хто встидався йти на жебри, той спух з голоду. А хто виратувався — по нього моровиця прийшла восени…

Мама схлипує і перестає фурчати веретеном.

— Скажіть, тату, чи було і чи буде колись добре на сім світі?

— Господь присудив, доньцю, нас на муки. Сина свого не пожалів, послав на хрест. Видно, так має бути, аби оден чоловік терпів біль з розпуки, другий — з хороби, а третій — з голоду. Має він і чим