Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

А Меланія мовчала. Вона думала про те, що коли б можна було підрахувати всі нещастя, заподіяні одним народом іншому, та залишити рахунок нащадкам… Вона щиро вірила, що її прокльони і прокльони тисяч бранців висітимуть над народом-загарбником отруйними хмарами помсти, аж поки не визріють і не впадуть зливою нещасть на голови винних і невинних. Мусить бути сила, яка веде лік усьому — злому й доброму. Мусить!

— Меланіє, — знову озвалась Наталка, — ти знаєш, скільки дружин у кривого? Дванадцять. Наймолодшій чотирнадцять літ.

— Звідки ти взяла?

— Та жінка, що нас купала, трохи тямить по-нашому. Вона й оповіла. Зухрою звати її. Каже, що кривий на нас добряче заробить.

— Не казала, звідки мову знає? — озвалась Меланія.

— Ні.

— Вона мала за чоловіка якогось нашого, що потурчився. Кривий цінував його й видав за нього Зухру — одну зі своїх дружин.

— Тьху, бусурмани! Це ж і нас з тобою спочатку продадуть, а потім, як змарніємо, подарують комусь.

— У них тут так, — зітхнула Меланія. — А бач, стосунки у кривого з Зухрою гарні. Я спостерігала їх.

— Зухра тут, либонь, за наймичку, — сказала Наталка.

— Не схоже. Скоріше вона за старшу дружину в нього.

— О, Господи! Ти можеш уявити себе однією з багатьох, Меланіє?

— Не можу я себе уявити і єдиною у цьому їхньому світі.

Меланія все ще не відривала погляду від вікна. До одного з восьми квадратів неба немовби хтось навмисне підніс ріг молодика, схожий на золотий ятаган. Вона думала про свій рідний край, про діда, котрий замінив їй батька й матір. Батько більше-бо в походах пропадав, а мати померла від якоїсь хвороби, коли Меланії було дванадцять, а братикові Василькові п’ять років. Він же — дід, у минулому січовий дяк, навчив її читати й писати, володіти шаблею не гірше від юнака, влучно стріляти. Не пропала марно наука старого — двох кримців поклала вона з батькових мушкетів. Та що ті дві смерті… Хіба врівноважити горе її й Василька — їх розлучили в Казікермені, горе батька, котрий втратив дітей, смерть дідуся — вона бачила, як татарин заколов його списом, Савину тугу?

Зашурхотіла софа під Наталкою.

— Знаєш, що я думаю, Меланіє? Нас мусить купити якийсь багач. Паша або візир. Адже ми з тобою дорого коштуємо…

— Плакали грошики того, хто мене купить, — з сумним усміхом озвалась Меланія. — Чого б то?

— Здається мені, сестро, що я божеволію. Глузд втрачаю. Пам’ятаєш, коли два місяці тому нас висадили з корабля, я показала на дивного чоловіка, котрий стояв під муром фортеці неподалік від брами? Ну, отой, з чорним птахом на плечі…

— Не було там нікого. То горе твоє стояло. Приверзлося те.

— Ні, був. Я це напевне знаю. Гладкий, бритоголовий, до пояса роздягнений. Ще й птах якось дивно топтався в нього на плечі. І чоловік той був з наших.

— Нічого такого я не бачила. Там, на березі, багато було люду. Але під мурами — жодного.

— Був. На пагорбі. То ти не пам’ятаєш.

— Як можна не пам’ятати того ранку? У мене й зараз перед очима укутані в світанкове марево великі й малі кораблі, фелюги, на яких крам на берег звозять; купи того краму на піску. Яничари біля кованих воріт, і гурт нічних прибульців, що посунули до міста, коли ворота відімкнули. А от під мурами фортеці не було нікого, Меланіє.

— Того чоловіка я бачила там само чітко, як бачу тебе. Але не це важливо. По тому він став приходити до мене у сни.

— То насилання.

— Можливо. А тільки сни мені здаються правдивішими, ніж сама ява. В чоловікові тому є щось страшне, і водночас він притягує, бо коли я бачу його, мені здається, що десь поблизу Сава мій ходить. Мабуть, це і є божевілля.

Долинули бренькання сазу[24] і жіночий спів. Тут завжди було так: вдень чулися балачки, суперечки і навіть лайки, а вночі — ніжний сумний спів. Кімната їхня знаходилася в будинку на жіночій половині і вікном, як і всі інші, виходила у внутрішній двір з довгими коморами. З містом садиба кривого купця сполучалася тільки високими глухими ворітьми й небом. Ні доброму, ні лихому окові не дано було проникнути в те житло без згоди господаря, як і будь-кому з мешканців вийти за його межі. Увесь Сіноп також складався з замкнених, відгороджених один від одного дворів — що вище на гору, то розкішніших. На самому пагорбі височів палац володаря міста. Озвалась Наталка:

— А як він приходить до тебе в сон?

— Як? Потому, коли я вперше побачила його наяву, він пройшов зі мною у снах від часу полону аж дотепер. То я з гурту білого ясиру помітила його віддалік битого шляху, то — на вулиці Казікермена, то на спекотній дорозі до Кафи і в самій Кафі. А тепер, буває, стоїть босоніж посеред оцього ось двору. Нічого не каже, тільки дивиться і ніби втягує в себе мою душу. Він хоч і обличчям завше до мене обернений, але я знаю, що в нього ззаду, нижче маківки, — великий шрам. Часом здається, що чоловік той і зовсім не людина, а якесь створіння; не Боже — з чорною-бо душею, котра не в тілі, а птахом на плечі ворушиться.

— Тобі погано після кожного такого сну?

— Ні. Але, бува, з’являється відчуття, буцімто за мною хтось стежить. А тільки не з цього, а з того світу. — Хтивість виявляє?

— Анітрохи. Він немовби співчуває мені. А головне, він якимось чином з Савою моїм пов’язаний… А ще коли чоловік той приходить до мене