Читати книгу - "Свідків злочину не було"

class="book">— На дачі вони, Кисюро, на дачі у сестри, — сказав я. — Не ламайте комедії.

Він заскреготав зубами від злості й безсилля. Ми пішли. Пляжники не звернули на нас уваги. На пагорбі стовбичив Дмитрук. Я помахав йому рукою. Він зняв свого незугарного капелюха й провів долонею по рудому волоссі.

В «газику» Кисюра згорблено сидів між мною і майором. Никодим Карпович — біля Миколи. Оглядався на грабіжника.

— Таке миршаве… — прошепотів.

Через кілька хвилин «газик» став біля хвіртки дачі Шулешко.

— Никодиме Карповичу, приведіть когось понятими, — попросив його Скорич.

Сторож пішов угору вуличкою. Ми зупинилися перед дверима дачі. Кисюра єхидно посміхався.

— Відмикайте, — звернувся до нього майор, — бо доведеться ламати двері.

— Там, — похмуро кивнув на цеглину, — ключ.

Ми ввійшли до кімнати.

— Сідайте, — я показав Кисюрі на ліжко.

Чекали понятих. Я розглядав грабіжника, його хирляву засмаглу постать, проте мускулясту, з добре розвинутими м'язами рук. На його вилицюватому обличчі — ні хвилювання, ні каяття, лише байдужість. Не міг повірити, що це він одним ударом послав мене у нокдаун і поранив Луцика. Чому став злочинцем? Напевне ріс, як усі діти, і мав жалість, яка й досі десь дрімала у ньому. Почав з хуліганства, а закінчив розбоєм. Тепер і строк дадуть йому значно більший.

Зайшов Дмитрук, а за ним всунулась до кімнати опасиста жінка в бляклому халаті. Відразу зробилося тісно й душно. Скорич відчинив кватирку.

— Василю, ти чого голий? — запитала жінка.

— Голий серед вовків, — люто блиснув очима.

— Він заарештований, товаришко… — попередив її Микола і до Кисюри: — А ти прикуси язик!

— Це Загоруйко Варвара Борисівна, — підказав Дмитрук.

— Заарештований? Брат Раїси?! — сплеснула в долоні. — За що, Василю? Господи!

— Накоїв лиха, — сказав я. — Ви не відмовитесь бути понятою?

— Якщо треба… — вражено дивилася на Кисюру.

У кишенях його штанів ми знайшли 637 карбованців, у шухляді тумбочки ще 300, два паспорти: один на ім'я Кисюри, другий — Махарадзе Левана Вардановича, жителя Тбілісі, нову трудову книжку із записом про прийняття і звільнення з роботи за прогули.

— А де ніж, Кисюро? — запитав я.

— Який ніж, начальнику? — вдав щире здивування грабіжник.

— Яким ви поранили водія автобуса.

— Хе, я ніколи нікого не замочував.

— І не грабували?

— А де свідки? Де?

— Є потерпілі. Вони вас упізнають, — я ступив до ліжка й підняв подушку: під нею лежала довга фінка з руків'ям із кольорового плексигласу.

Кисюра спохмурнів і відвернувся. Я уважно обдивився. У щілині металевих вусиків помітив маленьку червону риску. Безперечно, засохла кров. Експертиза встановить групу, а потім порівняє з Луциковою.

— Кров, Кисюро, га? — показав йому — на червону риску. — Ось тобі незаперечні докази.

Мені кинувся у вічі зелений пластмасовий козирок його кепочки. На ньому чорніла невеличка цятка, явний слід від збільшувального скла. Віталик, товариш Руслана, розповідав, що припалив козирок… Стримався, щоб не запитати Кисюру, звідки в нього кепочка. Всі запитання попереду.

На кухні я знайшов конверт з листом Шулешко до брата. Повернувся Гульченко. Він викликав мене на двір. Перш ніж вийти, я дав прочитати Скоричу листа Шулешко.

— Ті хлопці недавно познайомилися з Кисюрою, — повідомив Гульченко. — Десь із тиждень тому, не більше. Майже щодня грали в карти. Ніде не працюють. Підробляють на дачах: то скопають город, то наносять води… А ваш підопічний добряче їх нагрів. Ще день-два — і пустив би у самих плавках.

Я повернувся до кімнати. Кисюра вже був одягнутий в темно-сині штани й білу сорочку з підкоченими рукавами. Майор віддав мені лист і, як мені здалося, навіть не зацікавився його змістом. А мене лист Шулешко схвилював… Я сів біля тумбочки, щоб зручніше було писати протоколи. Нас у кімнаті залишилося троє. Микола теж вийшов.

— Тепер поговоримо з вами, — звернувся до Кисюри. — Зізнаєтесь чи станете заперечувати?

— У чому зізнаватись, начальнику? У чому?! — скипів.

— Так, значить, будете викручуватись. А дарма. Сьомого, Кисюро, ви навідались до сестри і пішли від неї близько опівночі, пограбували на вулиці Дунаєва токаря Зеленяка. А восьмого вам не пощастило на Гарматній. Пам'ятаєте: будка ремонту взуття, перехожий на асфальті?.. Ви встигли вскочити в автобус четвертого маршруту, потім зійшли на кінцевій зупинці. Шофер впізнає вас. А вчора, після пограбування Махарадзе, ви знову їхали на дачу тим же автобусом і шофер хотів подзвонити в міліцію, та ви його ножем… Отож, троє потерпілих. Ще свідчення Табурчака, його матері і вашої сестри. Хіба не досить для суду? У вашому становищі щире зізнання — єдиний порятунок. Подумайте.

Кисюра кусав губи, насуплений, лихий. Скорич мовчки дивився на нього.

— Ну-ну, сміливіше, Василю Гавриловичу, — раптом підохотив його. — Може, суд і врахує.

— Нехай… — хрипло видушив. — Приперли мене… розкажу…

Він розповів про Зеленяка, про невдалу спробу на Гарматній, як вистежив Махарадзе, що продав на базарі більше центнера помаранчів і повертався вночі від однієї молодиці, зі скрипом переповів сутичку з Луциком. Я помітив, що Скорича задовольнила його розповідь, а мене — ні. Кепочка і лист Шулешко вимагали деякого уточнення.

— Ви знаєте, чия це кепочка? — запитав у Кисюри.

— Напевне, сестри. Я взяв її у неї сьомого.

— Ви бачилися з Табурчаком?

— З її бахурем? Бачився.

Я зачитав лист Шулешко:

«Здрастуй, дорогий братику Василю!

Не отримала відповіді на свого листа і знову пишу тобі. Чого ти мовчиш? Що трапилось? Невже знову взявся за старе і никаєш світом? Погані у мене передчуття, і сни погані сняться. Думала, коли звільнишся, то приїдеш до мене, влаштуєшся тут на роботу, я б тобі й дівчину гарну підшукала, женився б і зажив, як усі люди. Мама