Читати книгу - "Ловці мамутів"

з ведмедем! Вона пішла до озера, відгребла сніг і важким каменем пробила кригу. Прив’язала кістяну вудочку до ремінця й так ловила.

— Мамо, але не можна без принади! — недовірливо озвався Копчем, бо сам часто ходив ловити рибу й знав, що на вудочку треба причепити черв’яка або невеличку рибку.

— Так, не можна, Копчеме! — погодилась мати й відгорнула з ноги хутро.

Копчем вражено скрикнув, побачивши на нозі в неї свіжу криваву рану. Звідки та рана? Ага, зрозуміло… Мати, не знаючи, де дістати принаду для вудочки, вирізала шматок собі з ноги…

— Ох, мамо, мамо!..

Вони перебули в гайку протягом кількох днів і живилися рибою, яку ловила мати, а тоді плем’я повернулось назад, і вони знов опинилися серед своїх.

Ох, скрутно було тієї зими!..

Копчем вийшов із задуми, бо мусив відповзти від вогню.

В таборі знову пекли м’ясо й бенкетували.

Ватаг, якого звали Нунук, сам різав м’ясо на шматки. Потім жінки випікали ті шматки на розжареному камені. Мисливець Умінк копав у землі глибоку яму й розкладав у ній вогонь. Тут тушкуватиметься м’ясо, вкрите листям і камінням.

Інший мисливець коптив над вогнищем м’ясо, настромлене на пруття. Копчене м’ясо плем’я забере з собою, коли вирушить у дальші мандри.

Дівчата приносили оберемки вербового пруття та щавлю — вербове листя та щавель поліпшують травлення.

Якийсь кремезний ловець розбивав на камені обгризені кістки й подавав їх ватагові. Нунук висмоктував мозок, облизувавсь і відкидав кістки. За них одразу ж починали битися малюки, щоб поласувати хоч якимись залишками.

Копчем теж схопив кілька кісток і тепер смакував ними, спостерігаючи, як стара, дуже товста жінка готувала для ватага оленячі язики. Язики ті були брудні, в пилюці та глині, обліплені шерстю. По них лазили мухи. Товста жінка трохи очищала їх од бруду, а потім облизувала й клала на широке лопухове листя — вона була дуже охайна й знала, як треба подавати їжу.

Ватаг брав язики, надкушував і подавав якомусь мисливцеві. Той теж надкушував і передавав їх далі.

Коли бенкет був у розпалі, раптом почувся застережний крик. Якесь нове мисливське плем’я з’явилося поблизу, приваблене палаючими вогнями, гамором та пахощами печеного м’яса.

Нунук і його ловці на якусь мить застигли, а тоді покидали ласощі й схопилися за зброю. Ватаг швидко розставив своїх людей, щоб відбити можливий напад. Але невідомі мисливці підійшли мирно, без ворожих намірів, стали трохи віддалік і жестами показували, що вони голодні. Ватаг чужого племені вийшов наперед, розстелив на землі хутро, дістав з шкіряного мішка якісь камінці, розклав їх на хутрі й тричі гукнув:

— Тукта, тукта, тукта!

Це означало: олень, олень, олень!

Чуже плем’я хотіло придбати трьох оленів і пропонувало за них кресальне каміння.

В Нунука заблищали очі. Рука із зброєю опустилася. Нунук охоче придбав би кресальне каміння — племені дуже бракує його. А мисливці без кремінної зброї — безпорадні, наче вівці.

Нунук наказав принести одного оленя — він згоден віддати його за те хутро з кресальним камінням.

Чужий ватаг заперечно махнув рукою: одного оленя замало за рідкісне каміння, принесене з далекої країни, аж від самого моря.

Нунук наказав додати ще одного оленя. Чужий ватаг знову змахнув рукою. Нунук сердито зиркнув на свій табір. Ні, далі зменшувати запаси м’яса не можна. Третього оленя він не дасть!

Нунук відповів:

— Тукта, тукта! Гек, гек!

Тобто двох оленів досить!

Чужий ватаг відповів вигуками й жестами, що не погоджується на двох оленів, став збирати кресальне каміння й ховати в мішок.

Нунук, побачивши це, затремтів од хвилювання, його плем’я повинно здобути те каміння! Нунуків погляд упав на полоненого хлопця, що сидів осторонь на землі. Нунук щось вигукнув, двоє мисливців схопили Копчема й поклали до оленів.

Чужий ватаг цього разу схиливсь і торкнувся землі. Обмін відбувся. Прибулі забрали обох оленів і Копчема, а Нунукове плем’я радо понесло до стійбища рідкісне кресальне каміння.

Копчем зачудовано спостерігав за цими подіями. Не встиг він отямитись, як його вже продали іншому племені за кресальне каміння. Хлопець перелякано придивляється до своїх нових володарів. Вони здаються йому не кращі, ніж мисливці племені Нунука. Копчем не розуміє, про що вони говорять і що від нього вимагають. Тільки з їхніх жестів відгадує, що треба йти з ними й не тікати. Інакше його вб’ють!

Плем’я, в якому опинився Копчем, поспішає якнайдалі відійти від сильного племені Нунука. Обмін здійснився дружньо, але за хвилину між племенами могла вибухнути кривава бійка.

Копчема тягнуть, штовхають, і він не може навіть звести дух.

— Тільки вперед, тільки вперед! — наказує ватаг племені.

Мисливці, які несуть оленів, весь час змінюються. Вони зв’язали ноги тваринам, просунули між ними довгі жердини й несуть на плечах. Тільки на плоскогір’ї, майже з усіх боків порослому густими чагарниками, плем’я нарешті зупиняється. Носії витирають долонями піт, і коли ватаг подає знак, радо опускають важку ношу на траву.

Незабаром уже палає вогонь. Зголоднілі мисливці не можуть дочекатися смачного обіду, розтинають одного оленя й пожадливо хапають нутрощі.

Та тільки-но вони почали їсти, як з лісу долинуло громове ревіння. Мамути! Ревіння озивалося то тут, то там і, нарешті, пролунало зовсім близько.

Плем’я розгубилося.

Ніхто не встиг отямитись, як на плоскогір’я, високо здійнявши хобот, вискочив велетенський мамут. За ним, ламаючи дерева й кущі, примчали два волохаті велетні з малям, у якого ще не було ікол. Мамути пирскають, тупотять, ревуть —