Читати книгу - "Ловці мамутів"

напевно, щось дуже налякало їх. Їхні довгі, вигнуті ікла пробивають широку дорогу між чагарниками. Велетні шалено мчать уперед, змітаючи все на своєму шляху.

Копчем не тямить себе від жаху.

Розлючені мамути біжать прямісінько сюди, на людей. За хвилину розчавлять усіх…

— Гуп! Гей-га-гей!

Раптом з гущавини метнувся велетенський тигр і вп’явся в мамутятко гострими шаблевидними іклами. Старі мамути звернули вбік перед самісіньким племенем, що безпорадно тулилося до землі, й, тікаючи від страшного хижака, шаленими стрибками помчали в зарості.

Мисливці нестямно кинулись урозтіч, мов гадюки, звиваючись поміж кущів.

Тигр убив мамутятко й, високо звівши голову, застиг над ним, ладен роздерти кожного, хто спробує перешкодити його кривавій учті. Громовим ревінням хижак сповіщає світові про свою перемогу.

Копчем теж утік від того страшного місця, тільки-но мамути збочили до заростей, і тепер щодуху мчить через гущавину. Ось він перечепився через корінь, перекинувсь, але миттю підхопився й знову тікає — тільки б той жахливий тигр не погнався за ним… Украй знесилившись, падає на землю й ледве зводить дух. Голова йому тріщить, тіло мов побите, увесь він тремтить від страху. Серце калатає так, що аж у грудях боляче.

Відпочивши трохи, Копчем встає і обережно рушає далі. Тепер він уже не бігтиме, щоб ненароком знову не вскочити в якусь халепу.

Копчем розумний хлопець і пильнуватиме, щоб не втратити здобуту волю.

Яке це щастя бути вільним!

Копчем хоче відшукати своє плем’я. І Вивірчака, й Жучка, й усіх хлопців. Хоч інколи він бився з ними, але все ж таки любить їх.

ЗА ПЛЕМЕНЕМ

У Копчема нестерпно болять ноги. Він охоче відпочив би. Але відчуває, що заплаче, як сяде.

Може, пройде ще трохи. Хоча б он до тих темних сосен, що видніються вдалині. Тут мокро — мочар. Копчем часом занурюється аж до колін і ледве витягує ноги. А ось тут по моріжку йти легше.

Ой, диви, чорниці! Хоч іще й недоспілі, але голодний хлопець нарвав їх повні жмені.

Тільки згодом добрав, що це не справжні чорниці, а лохина. За смаком і зовнішнім виглядом вона нагадує чорниці, тільки чорниці всередині червоно-сині, а лохина біляста. Розчавлена лохина не фарбує пальців. Копчем відразу кинув їсти, бо знав, що від лохини болить голова.

Краще назбирати суниць, що де-не-де червоніють у траві.

— Кір-лід! Кір-лід!

— Ага, це самець куріпки! — каже Копчем і нахиляється над суницями.

— Кірл! Кірл!

— А це куріпка йому відповідає, — немов старий мисливець, додає хлопець.

Копчем пройшов ще кілька кроків, і коли нахилився, щоб зірвати ягідку, то мало не наступив на курірку. Бідолаха зіщулилась, припала до землі й чорними вічками дивилась на хлопця. Тільки-но він ворухнувся, як пташка помахала хвостиком і миттю зникла в траві.

— Не бійся! Копчем тобі нічого не зробить! — гукнув хлопець, але пташку вже не знайшов.

Та тут він помітив, як поблизу заколивалася трава, хоч вітру й не було.

«Якийсь звір там повзе!» — подумав меткий хлопчина й затамував подих.

Раптом з трави вискочила лисиця, й у повітря здійнялася зграя куріпок.

Сполохані птахи гучно затріпотіли крильми й сіли десь за сосновим лісом.

Копчем кинув у рот кілька суниць і пішов далі.

Зупинився на березі мілкого озерця, зарослого очеретом. Спостерігав за качками, водяними курочками та нурцями. Вони кружляли з виводками, а інколи зовсім зникали під водою. Це зацікавило Копчема. Він дивився й відгадував, де і який нурець випливе на поверхню. Копчем теж умів плавати під водою, але недовго.

Одна качка підлетіла зовсім близько й сіла на вільсі. Лише тоді Копчем помітив там вороняче гніздо. Дивно, що робить качка в тому гнізді?

— Треба довідатись! — сказав він і поліз на дерево.

Вільха була знизу гілляста, лізти було легко. Коли Копчем видерся майже до гнізда, качка заворушилась — і малі каченята попадали додолу. Мати воліла за краще повикидати їх із гнізда, ніж дати захопити.

Копчем зліз, позбирав каченят, підживився трохи, облизнувся й рушив далі.

Надвечір хлопець дійшов до скелястого міжгір’я й зразу подумав, що тут, десь у печері, можна знайти гарний нічліг. У печері буде тепло, затишно, безпечно.

Тільки відшукати її треба завидна. Копчем сновигав поміж скелями туди-сюди — аж ось! — чудова печера. Вона, правда, високо в скелі, але Копчем дістанеться до неї.

Не встиг хлопець просунути в печеру голову, щоб подивитись, яка вона, коли це раптом щось сердито загарчало… Немов ведмідь, що прокидається зі сну… В глибині печери спалахнули дві зелені іскри, щось запихкало й протяжно забуркотіло…

Але наляканий хлопець уже скотивсь на пісок під скелею.

Копчем не розпізнав, що то за звір оселивсь у печері, — він щодуху майнув у чагарники! Ох, коли б то ведмідь злапав його своїми гострими пазурами! Бррр! А якщо це був страшний володар землі — лев?! Ой! Ще трохи — і Копчему не треба було б шукати нічлігу!

Проте навколо панувала тиша, й Копчем знову наважився на пошуки. Йому пощастило знайти іншу печеру.

В цій печері справді було тепло. Вхід до неї Копчем загородив камінням та гілками. Потім скуливсь у куточку й незабаром уже спав, немов бабак. Навіть ревіння диких звірів уночі не збудило його.

Вранці Копчем висунув