Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

це гидота — їсти падлину, адже вбиті тварини — це те саме, що падло. При цьому Микола помітив, що це напівпристойне слово дисгармонує мову Комп’ютерної Діви. Згодом вона почала вживати ще одного вульгаризму: задка позначала словом на «ж», і саме тоді Микола засумнівався, що та літера у псевдонімі Смикальської, придумана Велимиром, означає Женя чи Жанна, хоч слово «Женя» також вживається двозначно.

Але про вегетаріянство. З усієї їжі, що її травить людство, Коза залишила для себе лише буряк та сир, яких уживала й у компонентах, наприклад вінегрет, сирні бабки, буряковий паштет із цибулею, сирники; борщу не вживала категорично, бо взагалі відмовилася від перших страв (від зайвої води товщають), а особливо ненавиділа манку, бо її, як була дитиною, насильно годували манною кашкою. Буряк вона не відварює у воді, бо тоді він водянистий, а готує на парі; зрештою, так делікатніше. А загалом, коли признатися, то вінегрет, сирні бабки і все інше готує для неї її мама, яка, правда, вегетаріянства від дочки не запозичила, але має власні химери; зрештою, не вона ж була жінкою Прутнюка? А ще часом дозволяє собі гречану кашу, та, боронь Боже, не молочну, бо в дитинстві Козу перегодували саме молочною кашею. Додається до її меню ще кілька цукерок, щоб не сталося знецукрення організму, але дуже помірно, бо від солодкого товщають також.

— Зате я, — сказала Комп’ютерна Діва й поважно подивилася на Миколу, — чудово заварюю чай. Мама так заварювати не вміє. От!

Це все було розказано таким беззаперечним тоном, що Микола, розглядаючи її трохи вибалушеними очима, повірив не лише у твердість її характеру, а й у те, що з цієї твердині її не зсуне жоден танк.

— То ви, як Коза-дереза? — іронічно спитав.

І тут виявилася несподіванка: Комп’ютерна Діва, хоч і була начитана, цієї елементарної, здається, всіма знаної, казки ніколи не чула: якась дивна дірка в її вихованні; можливо, мати із застороги, щоб єдина улюблена доня не взяла собі за житейську програму приклад Кози-дерези, вилучила її з кола читання майбутньої Комп’ютерної Діви, адже сліпа не була й добре бачила доньчину подібність до кози. А проте частину житейської програми Кози-дерези вона опанувала самостійно, адже й Коза-дереза «бігла через гребельку і схопила води крапельку, бігла через місточок і схопила один листочок», — різниця ж була в тому, що Коза-дереза лукавила, а Коза Комп’ютерна до того ставилася виключно серйозно; зрештою, свою програму засвоїла не під упливом художньої літератури, а завдяки непорушному авторитетові Прутнюка, який розробив цю програму не без свого егоїстичного інтересу, про що вже йшлося. Тож Микола, як княжий (хоч і сумнівний) нащадок, вирішив виправити цю історичну несправедливість і розповів Комп’ютерній Діві ту казку, але завбачливо, лише в першій її частині, коли Дід пас ту невдячну Козу. І хоч Микола вжив цієї алегорії як жарту, але Комп’ютерна Діва (назагал вона почуття гумору мала, навіть сміялася там, де Микола й не думав жартувати) сприйняла її цілком серйозно. Миколу принаймні втішило, що, маючи почуття гумору, не належала до феміністок, які піддалися цьому вивихові тільки тому, що мали стовідсоткову відсутність почуття будь-якого гумору, не кажучи вже про прихований.

Резюме цієї розмови вийшло з її безкровних вустенят, які сказали цілком поважно:

— До речі, мій знак — Коза.

Отакі дивні бувають у цьому світі речі, віщу я, автор, чиї твори немило тхнуть для носика Ж. Смикальської нафталіном.

— А чому вживаєте, — спитав чемно Микола, бо треба було якось вести розмову, — лише буряк та сир, є ж іще капуста, морква, картопля?

— Від картоплі товстішають, — категорично сказала Коза, — а капусту й моркву вживаю також, але в міру, бо капуста, зігниваючи, неприємно пахне і це переходить у запах тіла, а морква робить обличчя жовтуватим. Буряк же добре впливає на колір шкіри, передусім обличчя.

Микола крадькома зирнув на її обличчя і ще раз відзначив його сіру примерклість, але жовтизни не було. Досі ж він приписував таку примерклість дії комп’ютера, бо такі лиця мали всі комп’ютерні діви, яких йому доводилося зустрічати.

— А щодо запахів, то я над цим працюю, — сказала категорично і подивилася на нього трохи й кокетливо. — Хіба маю неприємний запах?

— О! — сказав Микола. — Я відчув це минулого разу в ліфті. В мене аж голова закрутилася.

Очевидно, сприйняла це за комплімент, бо її вуста показали цілком треновану, але й милу всмішку. Зрештою, сказав правду: вона й справді чудово й заклично пахла і недаремно над цим «працювала». Це здобувалося, очевидно, завдяки чарам парфумерії — коли так, то вживати їх була мастак. Тож правдою було й те, що від того запаху, хоча був чоловік літній, у нього схвильовано паморочилася голова. Окрім того, чар мала власний, бо, щойно завершила гастрономічні виклади, її обличчя, як уже не раз при їхніх зустрічах, засвітилося; звісно, не до згущеності барви буряка, навіть звареного під парою, а, як це буває у принадних жінок, з очей полилася така чарівна енергія, що черв’ячки у ватяних гніздечках уже виразно зарухалися, а бісики в образі привішених за лапки кажанів раптом стрепенулися.

Коли ж дійство закінчилося, зітхнула, томливо сказала, що мусить повертатись на роботу, хоча цього їй і не хочеться, відтак устала й рушила вузеньким проходом так само, як і першого разу, вельми специфічно посмикуючи задком. І Микола знову пішов за нею, як пес за псицею, і йому по-дурному нестерпно захотілося хоч би мимовільно торкнутися тих драглів, аж перелякався трохи — що це з ним? А в темному коридорці не він, Боже борони, а може, отой бісик, що в ньому принишк, але встиг прокинутися, стрепенувся і сказав противним голосом із грайливими нотками:

— Дякую, що прийшли. Можна вашу ручку?

Вона подала пальчики, що їх уже описувано, в півсутіні коридорця вони не просвічувалися, більше того, пальчики виявилися гостро холодні, і він черкнувся вустами по кризі.

— Пусте! Не страшно! — сказала церемонно Ж. Смикальська.

Відтак знову засвітила свої чари, які в сутіні манливо осяялися.

— Через