Читати книгу - "Маленькі дикуни"

що-небудь нести, — сказав фермер здивованим хлопцям, — і він звалив на свої могутні плечі добру половину всього вантажу.

Стежка тяглася всього на двісті ярдів, і всі речі перенесли за два рази.

Сему дуже сподобалось несподіване завзяття батька.

— Ти такий, як і ми, тату! Правда ж, ти б не відмовився пристати до нас у компанію?

— Це нагадує мені перші дні життя в Сенгері, — відповів Рафтен з тужливою ноткою в голосі. — Скільки разів ми ночували з Калебом Кларком біля цієї самої річки, коли на місці полів стояв ще густий ліс… А ви умієте робити ліжко?

— Ні, — відповів Сем, хитро підморгнувши Яну. — Покажи нам.

— Гаразд, давай сокиру!

— В індіанців немає сокир — у нас томагавки.

Рафтен посміхнувся, взяв «томагавк» і, показавши пальцем на низеньку смереку, сказав:

— Із неї вам буде чудове ліжко.

Скоро поруч зі смерекою лежав молодий ясенок і, поваливши його, Рафтен розрубав його на чотири частини: дві по сім футів, і дві — по п’ять. Під кінець він вистругав з пагонів білого дуба чотири гострих кілки по два фути завдовжки.

— Ну, хлопці, де ви поставите ліжко? — запитав Рафтен і, над чимось замислившись, додав: — Може, ви не хочете, щоб я допомагав? Надумали все зробити самі?

— О ні, містере Рафтен, що ви! — вигукнув Ян. — Ми вам дуже вдячні за допомогу. Бачите, ми ще не вирішили, де його ставити. Здається, я десь читав, що краще місце в тіпі — проти дверей і трошечки вбік. Мабуть, там і поставимо.

Рафтен збив з чотирьох колод раму для ліжка й поклав її на чотири кілки, вкопані в долівку. Ян приніс кілька оберемків гілок, які Рафтен почав настилати в ряд, починаючи з узголів’я і ретельно загинаючи кінці під спід. На це пішли всі обрубані гілки смереки, зате після закінчення роботи рама вкрилася щільним шаром м’якої зеленої глиці у фут завтовшки.

— Ось вам індіанська перина, пухка й тепла, — пояснив Рафтен. — А тепер нумо застилати ліжка!

Коли Сем і Ян упорались із постіллю, Рафтен сказав:

— Там десь мати поклала невеличкий брезент. Натягніть його на жердинах, як запону над ліжком.

Ян стояв мовчки з явним невдоволенням.

— Тату, подивись на Яна! Він вже надувся, як індик. Значить, ми порушили правила.

— А що ми порушили? — поцікавився Рафтен.

— Наскільки мені відомо, в індіанців не буває положків, — сказав Ян.

— Яне, ти коли-небудь чув про «підкладку тіпі» або «покришку від роси»?

— Чув, — відповів Ян, здивований, що фермер знає такі речі.

— А ти бачив її?

— Ні…

— А я бачив. Оце вона і є. Точнісінько така була й над ліжком у старого Калеба.

— Правильно! Тепер пригадую! Я читав, що індіанці малюють на ній свої подвиги. От чудасія! — вигукнув Ян, коли Рафтен поставив усередині тіпі дві довгих жердини, що підтримували покришку від роси, мов балдахін.

— А я й не знав, тату, що ти колись полював разом з Калебом. Гадав, що ви завжди були ворогами.

— Гм! — буркнув Рафтен. — Ми були добрими приятелями.

— Шкода, що ви не приятелюєте зараз.

— А навіщо він хотів зробити тебе сиротою?

— Ти певен, що то був він?

— А хто ж тоді?.. Яне, принеси соснового гілля!

Ян вийшов по гілля, що було звалене в купу недалеко від тіпі. Раптом він помітив між деревами якогось високого чоловіка. Придивившись уважніше, Ян пізнав Калеба. Старий мисливець приклав палець до рота й похитав головою.

— Не завадив би вам тут собака, — сказав раптом фермер, змінюючи тему розмови. — Кращий захист від волоцюг — собака. Та, мабуть, старий Keн не захоче лишатися тут. А втім, до хати недалеко, волоцюги не наважаться вас чіпати… Ну що ж, час уже блідолицьому прощатись. Я обіцяв матері проконтролювати, щоб постіль ваша була в порядку. Якщо спати на сухому, в теплі та ще добре їсти, не причепиться ніяка хвороба.

Рафтен пішов, але на кінці галявинки зупинився.

— Чуєте, хлопці? Дозволяю вам убивати бабаків — вони псують зерно. Ну ще сойок стріляти, яструбів і ворон — вони знищують інших пташок. Полюйте на кроликів та єнотів — це непогана дичина. Та, глядіть, не зачіпайте білок, бурундуків та співочих пташок! Зловлю — три шкури здеру!

II. Перша ніч та перший ранок

Дивне нове почуття охопило хлопців, як пан Рафтен пішов. Коли кроки фермера завмерли на міченій стежці, вони відчули себе самотніми в лісі. Нарешті здійснилась заповітна Янова мрія!

— Вогню! — вигукнув Сем.

Ян як справжній майстер узяв палички, і за хвилину в тіпі вже палало багаття. Сем заходився готувати вечерю. Він запік «м’ясо бізона з корінням прерій» (яловичину з картоплею). Миттю ум’явши цю страву, хлопці посідали біля вогню один навпроти одного. Розмова чомусь не клеїлась, і скоро зовсім стихла. Кожен думав про своє.

— Оху-оху-оху! — пролунав знайомий хлопцям крик вухастої сови, а за ним розляглося над верхівками дерев якесь тужне протягле завивання.

— Що це?

— Не знаю.

Друзям стало якось не по собі. Таємнича урочистість ночі пригнічувала їх, а бліді відблиски згасаючого багаття нагонили в серця незрозумілу тривогу Хлопці не на жарт перелякались, проте жоден з них не наважувався запропонувати піти на ніч додому: