Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

Американці самі за все заплатили, хоча їхньому подиву не було меж. Після цього Олег потяг нас до свого номера та три години читав лекції про честь СРСР, пияцтво і про те, що він про нас напише, куди слід.

Але це було ще не все. Я довго думала, що б таке привезти рідним. Мамі я вкрала з готелю спеціальний прозорий очіпок, щоб не намочувати волосся, коли береш душ. Крім того, три банки із джемом та три банки з медом, які можна було набрати під час сніданку. Батькові – кілька пляшечок із міні-бару. Основною проблемою став подарунок для мого улюбленого кузена Яніса, йому на той час виповнилося двадцять два. Він був людиною, яка два роки охороняла труп Леніна, тобто був кремлівським курсантом, тільки за це я його обожнювала. І нарешті я придумала.

Біля нашого готелю знаходилася маленька крамничка з пресою та тютюном. Там я і побачила «Плейбой». Я витягла з кишені всі гроші, які мені вдалося вирвати в Олега, дещо позичив Марлен, і купила його. Клепок у мене вистачило на те, щоб запакувати журнал у число «Піонерської правди», ці газети нам надав Олег, мабуть, щоб ми справляли враження дітей, які щоденно читають. І поклала до сумки, у бічну кишеню.

Ми поверталися до Москви через Цюрих. І проходили там «легкий» митний контроль. Митники чомусь не полізли у нутрощі моєї сумки, а дослідили кишеню, викрили «Плейбоя» та витягли його перед світлі очі Олега. Який промовистий у нього був вираз обличчя – шкода, що в мене не було фотоапарата. Він стояв і, певно, думав: «Ну все. Доїздився. Бувай життя, бувай, кар’єро». Митники роздивлялися мене та жваво перемовлялися своєю незрозумілою мовою.

Я вирішила, що мовчати мені не слід. Тому гарною англійською почала рапортувати, що в СРСР взагалі-то сексу немає. «Сексу?» – перепитав хтось із них. Я пояснила, що сексу не в сенсі статі, а в сенсі факінгу. «Оу, факінг – ноу? Ітс імпосібл!» – обурилися недовірливі митники. «Але в мого брата секс є», – поінформувала я митників. Вони поставилися до цього з розумінням. «Тому йому важко жити, коли в нього секс є, а в країні сексу немає». Я з дитинства любила виплітати логічні ланцюги. Олег почервонів і мовчав, усі решта також.

Митники погомоніли деякий час, потім запросили мене слідувати за ними, Олег хотів приєднатися до нас, але вони сказали, що хочуть поговорити зі мною сам на сам. У кімнатці мені подарували стос «Плейбоїв», швейцарську паперову порнуху, дві відеокасети, порнографічні гральні карти, які в мене вимолив Марлен, та настінні календарі з оголеними тітками. Усе це вони запакували в непрозорий цупкий папір та вручили Олегу з проханням довезти до місця призначення та передати мені. «Це – подарунки за відвертість!» – сказали вони. «Що це за?…» – спитав мене Олег. «Ну, сувенірні календарі з казковими тваринками», – відповіла я і майже не збрехала. «Слухай сюди, Сашо Квітко, коли ти нарешті опинишся у своєму Києві, ото для мене розпочнеться казка». Вигляд Олег мав жалюгідний, з червоного він перетворився на глиноземного, та ще й спітнів. Він здавався таким вразливим. Утім, мої сувеніри він довіз. Таким щасливим свого кузена я ніколи доти не бачила!

А потім я зустріла Олега в Женеві, він очолював прес-центр Російської Федерації при ООН і був таким заповзятим демократом, за російський герб пащі готовий був подерти. А комуністів ненавидів так щиро, що не повірити в це неможливо ну ніяк. Завжди відзначався рідкісною за будь-яких часів принциповістю.

Вона закінчила, я хотів її вбити. Мені теж було про що розповісти, але хто тут прагнув мене слухати? До речі, у мене із почуттям гумору все гаразд, можливо, ця розповідь була кумедною, ймовірно, припускаю, іншого дня я сміявся б як навіжений, але не зараз. Мені кортіло побігти та терміново написати листа невіщому Олегові, щоб він приїхав та забрав Кляту Шу до Женеви. Негайно. «Гей, сину, ще вина? Слухай, Шу – професійна перекладачка, якщо в тебе раптом виникнуть проблеми з перекладами, звертайся, думаю, що вона тобі залюбки допоможе», – батько. «Так, переклади – моя професія», – Клята Шу. «Добре, – вичавив із себе я. – Коли мені потрібно буде щось перекласти з валізи до шафи, я обов’язково до вас звернуся». І вони знов зареготали дуетом.

У Милиці був такий птах – нерозлучник. Поки йому не купили іншого нерозлучника, він казився від самотності; єдиним, що могло його тимчасово втішити, було люстерко. Він дивився в нього і патякав щось, смішно крутив своєю головою і тішився з того, що хтось на нього реагує. Але справді щасливим він став лише тоді, коли йому купили птаха-близнюка. Батько та Клята Шу нагадували мені Милициних птахів. Треба або посадити їх до койця [10], або відчинити вікно, може, вилетять?

Важко віднайти слова, щоб пояснити, наскільки вона мене діставала всім своїм виглядом. Клята Шу. Але, схоже, вечерю було закінчено, батько дивився на неї так, наче збирався розпочати ніжні торкання-цілування саме зараз, мені хотілося запастися крізь землю. «Що ти робиш?» – я нічого такого не робив. «Ти тримаєш пальці в келиху з вином. У мене подібне робила одна подруга в нервовому диспансері», – Клята Шу пирснула. О, то вона ще й лікувалася, не думаю, що з успіхом, Мати Божа, бідний тато! Пальці я витяг. «О, точно, ти бач, дякую. Не помітив».

Так смішно, я терпіти не міг словесних штампів, не те, щоб ніколи не вживав – вживав, але не навмисно, а зараз подумки не міг здихатися слів: «То мені відтепер називати вас мамою?» Ще трохи, і я це скажу. «Ти на мене так зараз подивився… По-родинному», – раптово почув я. Клятій Шу було весело. Думаю, що я дивився на неї, як оскарівські номінанти на переможця. З надзвичайною любов’ю, чесними очима. Дивне в неї уявлення про родину. «Слухай, мамою мене не треба називати, а от на «ви» краще не звертатися, краще на «ти», я ж не набагато старша за тебе!» – «“Ти” ти в мене отримаєш тільки подумки», – солодкаво