Читати книгу - "Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus"

знизу, від вхідних дверей. Обережно причинивши за собою, почав спускатися. Проминувши двері сусіда знизу, притишив ходу, спинився. Виразно чув шурхіт і шамотання внизу, всього лиш за півпрольоту від себе. Проте досередини досі ніхто не заходив — найшвидше, вони хотіли вхопити його одразу, як вийде назовні.

Ігор чітко розумів: звідси вдасться вийти лише ціною великої бійки або ж коли трапиться щось надзвичайне. Погляд упав на уламки табуретки, складені в куточку під вікном. Сусід раніше полюбляв палити, сидячи на цій табуретці, та одного разу вона просто розсипалася під вагою його тіла. Викинути ці шматки дерева, однак, ніхто не поспішав, тож вони й лежали на сходовій клітці — акуратно складені стосиком тонші й товщі полінця. Намагаючись не зронити ні звуку, Ігор вибрав зі стосика два найтовщих — ті, що колись були ніжками. Взявши їх за вужчі кінці, підкинув, зважуючи в долонях. Полінця були саме те, що треба, водночас неважкі й міцні, замашні.

Попід стіною, крадучись, почав поволі спускатися. Почувався вільно й майже безпечно — знав, що за відсутності світла його крізь ті маленькі й брудні віконця у вхідних дверях нізащо не розгледіти. Те, що вони бодай трохи не відчинили дверей, було їхньою помилкою.

Тепер так само непомітно пробратись якнайближче, до самих зовнішніх дверей, на яких за ці роки дивом уціліли обидві ручки — паралельні, вертикальні й доволі-таки міцні. Швидко, якнайшвидше — бо вони вже тебе почули й напружились в очікуванні! — просунути одну з ніжок під обидві ручки. А вона входить якраз так, як треба, — тісненько, щільно, тож при розхитуванні дверей випаде не одразу. Ось вони вже збагнули свою помилку і почали шарпати двері на себе. Ага, ось вам! Не ввійдете, доки не виламаєте ручки чи не знімете двері з петель! А у свій бік, на себе це робити набагато важче, ніж вибивати їх вперед! Схаменулися? Не чекали? Тепер маєте!

А самому тепер угору, всього на два прольоти, туди, між першим і другим поверхами. Там є вікно, яке зачиняється лише на один шпінгалет (сусід у теплу пору року полюбляв курити саме біля того вікна), і веде воно просто на маленький дашок над вхідними дверима.

«Стій!» — ти чуєш це слово, цей скрик, і бачиш постать, котра спускається сходами якось боком, виставивши ліве плече вперед. Це сусід, і в руках у нього щось поблискує, навіть тут, у темряві під'їзду, це виразно видно. В лівій він стискає щось подібне до молотка, а у правій тьмяно полискує якесь лезо — найшвидше, це кухонний ніж.

Чекати не можна, треба діяти вже. Знизу вгору бити незручно, але сусід наближається. Він щось нерозбірливо чи то мимрить, чи шепоче міцно зціпленим ротом, самими губами: «Пршстмрвфртвтсп…» Звучить це водночас і загрозливо, і трішки-трішечки смішно. Та тобі не до сміху. Вхопившись лівою рукою за перила, ти відхиляєшся назад і правою ногою різко б'єш по долоні, яка стискає ножа! Оп-па! Таки вдалося! Ніж вилітає і, дзеленькнувши у темряві об сходи, падає кудись униз, аж до вхідних дверей. Сусід люто гарчить і замахується на тебе молотком. Ти встигаєш підставити під удар ту, другу, ніжку табуретки, яку все ще стискаєш у руці! Віддача від дерева добряче обпікає долоню, та все ж це терпимо, а от сусід заточується за інерцією і, намагаючись вхопитися за тебе, летить донизу головою, обличчям уперед — ти лише встигаєш автоматично відбити його долоню, яка ковзає по щільно застебнутій куртці. Гучний хрускіт і стогін свідчать, що приклався він таки добряче — щонайменше зламав собі щелепу. Сусідів стогін переходить у завивання — це звук болю й поразки, але ти не зважаєш на це. Одним кроком переступаєш через поверженого ворога й вириваєш внутрішню раму, зачинену на благенький шпінгалет. Зовнішня рама не має скла — шлях вільний! Підважившись на руках, животом і грудьми вивалюєшся на дашок, під яким ще досі чуються тупіт і шарпання — вони ще й тепер не годні виламати двері. Тихенько піднімаєшся на ліктях — вологий руберойд, яким покритий дашок, давно вже узявся бульбашками, в яких у цю пору накопичилося чимало холодної брудної води. Пальці одразу починають мерзнути, але ти не зважаєш, на інший такий пузир стаєш коліном і, нехтуючи калюжею, яка розтікається з-під опірної ноги, обережно і швидко роздивляєшся, що там унизу.

Транспорт їхній виявляється таки не автобусом, а критою вантажівкою-фургоном. Дах цього фургона зовсім поряд — менше ніж півметра розділяють його з дашком, на якому ти зараз безгучно клякнеш. Тепер слід якомога тихіше перестрибнути на фургон, безгучно злізти з протилежного боку — і тікати! Куди, як — це все не важливо. Це ти обміркуєш уже на бігу. Зараз головне — перелізти з цього руберойдного дашка на слизький і мокрий залізний. Ого, як гримить під ногами його металеве порожнє нутро!.. Ті внизу почули, зрозуміли, заметушились, але ти вже на протилежному боці короба, сперся на його край рукою, аби зручніше зістрибнути, і ти стрибаєш, і летиш униз, цю коротку мить у повітрі, зараз ось-ось ти торкнешся ногами землі, скочиш на рівні й кинешся туди, у вологу й холодну темряву двору, поза сарайчики-комірчини, далеко у глибини міста, де ніхто не наздожене і не знайде тебе…

Отак! Зовнішньою стороною ступні правої ноги ти наштрикуєшся на щось хистке й гостре! Біль пронизує всю ногу до коліна. Металевий штир, що його вставили до каналізаційного люка, аби хоча б так означити відсутність кришки на ньому, пропорює твою гомілку від кісточки й майже під коліно, закручуючись усередину плоті! Біль б'є тебе під самі груди, і ти, задихаючись, валишся на бік, намагаючись висмикнути з ноги іржавий і мокрий шматок металу!.. А він ще й глибоко уп'явся і вилазити хоче не дуже, опираючись і чіпляючись за твою болісну й вражену плоть, прошуровуючи твою свіжу рану вздовж і в глибину, туди й сюди, бо ніяк одразу не вилізе, не вийде з тієї шпарки, яку зробив сам для себе, щойно увійшовши. Він застряг щільно і міцно, він тримається ребристими, нерівно-круглими краями за звужені краї твого м'яса, пробитого і пронизаного ним до самої кістки!

А ті, з-поза машини, — вони набігають усі разом і не хапають тебе одразу, не кидають у металевий куб, а починають методично й важко