Читати книгу - "Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук"

без отих світелок навколо голів, і йому стало легше.

Леа радісно усміхнулась йому, коли він увійшов, здивовано, але радісно, і та чиста блакить, що світилась навколо її голови, без слів говорила про почуття дівчини.

Щось, однак, непокоїло її, вчувся Волин, хотів спитати, але його запросили обідати, і він лиш витяг з-за пазухи вінок, який Леа кинула в Озеро, і подав їй. Вінок висох, але засушені квітки збереглися, Волин подбав про це, і йому хотілося зробити коханій приємність.

– Уяви собі, я знайшов його. Саме цей вінок і саме я. Що б це значило?

Леа дивилась на нього довго і глибоко, поглядом таким промовистим, що він напружився і враз побачив її знову в тому блакитному сяйві; але ще вкупі з іншим, меншим, але ще блакитні наш, аж до гострої блакиті обручиком. Потім він заплющив очі і зняв це бачення. Але коли розплющив їх, то вже знав, що сталося.

Леа була вагітна. Маленьке сяйво означало інше, нове життя в ній. Волин ще не знав, чи свідома й вона цього. Але в ньому завирувала така буря найрізноманітніших почуттів, що він ледве стримував себе, щоби не злетіти в повітря, не витворити там щось таке, що не могло бути просто людським, а тільки його, Волиновим.

Адже це означає, що він таки теж людина, що він теж може бути таким, як і всі люди, що він може мати дітей, може жити людським життям, що в нього є майбутнє, адже тільки тоді воно є коли є продовження в нескінченності твого буття,

Потім усі обідали і поважно говорили про буденні справи, про погоду, про урожай ягід, про рибу в Озері, про лісових звірів, про те, як на Волина напав ведмідь і про те, що він гарний, добрий хлопець, і коли вони з Леою ще трохи підростуть, то можуть побратися...

Це сказав батько. Просто отак-от без зайвих слів-передмов.

– Ми ж бачимо все. Тільки ви ще замолоді, може, наступного року. А ти приведи нам свого брата, ми й з ним познайомимося. Та й домовимось, коли і що! Так, Волине?

– Так! – щасливо видихнув Волин. – Обов’язково! Спасибі вам за ласку і добро, за те, що мене, сироту, приймаєте!..

– Ти нам припав до серця, як і доньці нашій. А як так, то чого там шукати ще десь. Будеш жити з нами. Хату вам нову збудуємо...

Вони були так захоплені розмовою, що й незчулися, як за тином виросло кілька чоловіків. Серед них був юнак Гей.

Волин глянув, озирнувшись на них, і жахнувся чорній, як ніч, хмарі над ними, її чинили зараз їхні наміри, темним промінням проступаючи над їхніми головами.

Попереду всіх стояв невисокий старий згорблений сивий дід з палицею в руках, на яку важко спирався, бо, видно, вже ледве ходив.

– Доброго дня вам, люди! – встав з-за столу батько Леі. – Яка справа вас привела? Що має громада до мого двору?

– Хто цей хлопець у тебе за столом, Радане? – спитав дід. – Як його звуть?

– Його звуть Волин. Живе зазвичай влітку з братом на озері, взимку їдуть вони в далеке село з того боку озера. Молодь його знає, був він з ними на Купальську ніч. Хлопець добрий, до нашої родини пристав, мабуть, в нас і житиме!

Дід зайшов у двір і подибав до столу, де сидів Волин. Став і якусь мить приглядався до нього, а тоді повернувся до тих, що стояли за плотом.

– Це таки він, люди!

Волин відчув біду. Але щось у цьому дідові таке, що хоч віщувало Волинові біду, водночас вабило до старого, хотілося обняти його і приголубити, заспокоїти.

Волин, однак, підвівся з-за столу і став обік.

Чоловіки зайшли у двір.

– Радане! Це – нечиста сила, а не людина! – сказав старий, вказуючи на Волина. – Сімдесят років тому, коли я мав десять років, у озері, біля якого ми жили родиною деякий час, у день нашого від’їзду пропав наш старший брат Волин, якому було десь близько п’ятнадцяти років. Цього хлопця звуть Волин, він як дві краплі води схожий на мого пропалого брата, але ще більше того, одежа на ньому саме та, яку шила йому наша мати і яку ми полишили в хатині на озері для нього, для його пропалої душі. Клянуся Велесом – це дух, а не людина! Це демон!

– Ні! – закричала Леа. – Не наговорюйте на нього, діду Кліне, ви вже все забули! Не руште його! Це чудовий, гарний хлопець, він наш! Волине, скажи їм, що одежу ти знайшов у хатині!

– Одежу я знайшов у хатині! – сказав Волин, враз усе розуміючи.

Він говорив повагом, спокійно, але готовий був захищатися, і біда вже розривала йому серце, і біль втрати, якої ще не сталося, заповнював його вщерть.

– Він боїться вогню! – закричав Гей. – Якби ви бачили, як він боявся вогню! А перестрашений, потім стрибонув через багаття так, як жодна людина не стрибне! Я ще тоді відразу ж подумав, що тут є нечиста сила. Хапайте його, люди! Хапайте! Ми повинні очиститись від Зла!

– Я не Зло! – закричав Волин відчайдушне. – Я нікому не чиню зла! Я кохаю Леу, і тому я прийшов у село! Якби я був злим духом, я украв би її...

– Ми зараз перевіримо тебе! – вигукнув Гей і дрючком, якого тримав у руках, пошпурив просто у Волина. Волин стояв доволі близько і відвернутися не встиг, лиш позасвідомо виставив руку з захистом, і дрючок вдарився біля неї, мов об стіну, і впав на землю під ноги Волинові, не долетівши трішечки до нього. Цього було досить.

Чоловіки кинулись на Волина, а він – тікати.

Заготовано вже було зусібіч кілька засідок довкола Раданового двору, і тільки-но Волин кинувся в один бік, як там виступили з-за хати двоє з луками і стрілами й пустили в нього по стрілі. Він, вже не думаючи, одбивав стріли, як і той дрючок, вони не долітали до цілі, і люди скаженіли від злості і страху водночас.

Волин стрибнув високо, на самісінький дах хати, де жила родина Леі. Дівчина лежала непритомна на руках у матері, і Волин краєм ока помітив це, біль і відчай пойняв його. Він не думав ні про що більше, лиш одбивався від стріл і над усе хотів дістатись Лісу. Швидше б у Ліс! Але Ліс, хоч і стояв довкола села, але