Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, дивіться, ви розв’язуєте десь дві задачі на місяць, тобто на одну у вас іде по два-три тижні.
— Я знаю, — кажу. — Але насправді часу треба набагато більше, ми просто розв’язуємо їх паралельно. Рух задачі по циклу займає багато часу, і способу його пришвидшити немає.
Крісті пішов, а я почав думати. Невже немає способу зробити все швидше? А що як займатися на машинах тільки цією задачею, щоб нас нічого не відволікало? Написав на дошці «виклик» хлопцям: «МИ ЗМОЖЕМО ЦЕ ЗРОБИТИ?». Вони почали кричати: «Так! Зможемо! Будемо працювати у дві зміни, будемо працювати понад норму», всяке таке. «Ми спробуємо! Спробуємо!».
Отже, ми постановили: решта проблем — геть! Тільки одна задача і повна концентрація. Хлопці почали штурм.
Моя дружина Арлін хворіла на туберкульоз, дуже сильно хворіла. Щохвилини могло трапитися все що завгодно, тож я наперед домовився із приятелем по гуртожитку, що на крайній випадок візьму його машину й помчуся в Альбукерке. Його звали Клаус Фухс. Він був шпигуном і використовував якраз це авто, щоб передавати атомні секрети з Лос-Аламоса в Санта-Фе. Але про це ніхто не знав.
І от крайній випадок настав. Я взяв машину Фухса і підібрав двох хлопців-попутників на той випадок, якщо з машиною щось станеться по дорозі в Альбукерке. Звісно, прямо на в’їзді в Санта-Фе спустило колесо. Хлопці допомогли мені його поміняти, а на виїзді із Санта-Фе спускає друге. Ми дотягнули до найближчої заправки.
Хлопець на заправці лагодив чиюсь машину, тож нам довелося зачекати, поки він займеться нашою. Я навіть не подумав окремо щось пояснювати, але попутники розповіли йому, чому я поспішаю. Він швидко поміняв колесо, але тепер у мене не було запаски (під час війни шини були в дефіциті).
Кілометрів за п’ятдесят до Альбукерке спустило третє колесо. Я кинув машину на узбіччі і решту дороги добирався попутками. Подзвонив у гараж, щоб вони забрали машину, поки я буду у дружини в лікарні.
Через кілька годин після того, як я приїхав, Арлін померла. Зайшла медсестра, щоб заповнити свідоцтво про смерть, і знову вийшла. Я ще трохи побув із дружиною. Глянув на годинник, який подарував їй сім років тому, коли вона тільки захворіла. У ті часи це була цікава річ: годинник без стрілок — механізм перекидав цифри. Годинник був дуже ніжний і часто з різних причин зупинявся, але прожив із нами всі ці роки — час від часу я його лагодив. І от тепер він знову зупинився, завмер на 9:22. Цей самий час стояв у свідоцтві про смерть Арлін.
Я згадав, як якось у гуртожитку МТІ мені несподівано спало на думку, що померла моя бабуся. І тут-таки подзвонив телефон. Кликали Піта Бернейса — з бабусею все було гаразд. Я запам’ятав це на той випадок, якщо хтось розказуватиме історію з іншим кінцем. Я розумів, що такі речі можуть відбуватися випадково — зрештою, моя бабуся була дуже стара, — хоча люди часто думають, що за такими збігами стоїть щось надприродне.
Арлін весь час, поки хворіла, тримала цей годинник біля ліжка, і він зупинився якраз у той момент, коли вона померла. Я можу зрозуміти, чому люди, які бодай трохи вірять у невипадковість подібних збігів і не наділені критичним розумом, замість пошукати природних причин, говорять собі, що ніхто годинника не торкався, а значить, природними причинами пояснити, чому він зупинився саме в цей момент, неможливо. Але годинник просто зупинився. І мовби став ілюстрацією фантастичних явищ.
Я бачив, що світла в кімнаті стало менше, і згадав, що медсестра торкалася годинника і повернула його до світла, щоб розгледіти цифри. Тоді він, очевидно, й зупинився.
Я вийшов прогулятися. Можливо, я обманював себе, але я був здивований тим, що не відчуваю нічого того, що нібито мають відчувати люди в подібних обставинах. Звісно, я не відчував радості, але й горя теж не відчував, можливо, тому, що сім років знав, що рано чи пізно щось таке трапиться.
Я не знав, як мене зустрінуть у Лос-Аламосі, але не хотів, щоб люди говорили зі мною з пісними й сумними обличчями. Коли я повернувся (а по дорозі спустило ще одне колесо), колеги спитали, що трапилося.
— Вона померла. А як іде програма?
Вони одразу зрозуміли, що я не хочу про це говорити.
(Зі мною, очевидно, відбулася якась фізіологічна зміна: найважливіше для мене — це реальність; я мав зрозуміти, що в реальності, фізіологічно, трапилося з Арлін, так що я не міг плакати кілька місяців, аж поки не поїхав в Ок-Ридж. Там я проходив повз вітрину універмагу з платтями і подумав, що одне сподобалося б Арлін. І тут уже не витримав).
Коли я повернувся до роботи з обчислювальною програмою, виявилося, що там повний хаос — білі картки, блакитні картки, жовті картки… Я сказав:
— Ми ж вирішили займатися однією задачею — тільки однією задачею.
А вони кажуть:
— Іди геть, іди, іди. Почекай, ми все пояснимо.
Я став чекати, а трапилося ось що. Іноді машина, обробляючи картку, робила помилку — вибивала на ній неправильне число. Коли таке траплялося, нам доводилося повторювати весь цикл спочатку. Але вони помітили, що помилка, яка ставалася у певній точці циклу, впливає тільки на сусідні номери, а в наступному колі на сусідні номери цих номерів і т. д. І так іде по всій колоді карток. Якщо є 50 карток і помилка стається на картці номер 39, то вона зачіпає картки 38 і 40. А в наступному колі — 37 і 41. Поширюється, як епідемія.
Мої хлопці помітили помилку в уже зробленому і придумали зробити так. Узяли на обрахунок маленьку колоду з десяти карток довкола помилки. Машини оброблять десять карток швидше, ніж п’ятдесят, тому вони вирішили швиденько їх прогнати, визначити, де стається збій, і все виправити, поки хвороба не зайшла надто далеко. Дуже розумно.
Отак мої хлопці працювали, щоб збільшити швидкість. Іншого варіанта не було. Якби їм довелося зупинитися, щоб виправити помилку, ми втратили б забагато часу, а цейтнот був страшний. Ось так вони працювали.
Ви, звісно, вже здогадалися, у чому річ. Вони знайшли помилку в блакитній колоді. Потім додали жовту колоду, трохи меншу обсягом; з нею все йшло швидше, ніж із блакитною. І коли в них уже закипали мізки —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман», після закриття браузера.