Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Тут було все по-іншому: спершу тільки додаєш, потім тільки множиш, потім знову додаєш і т. д. Ми зрозуміли, що це добрий спосіб розв’язати наші проблеми, тож Френкель розробив систему і замовив машини в «Ай-бі-ем».

Нам потрібна була людина, яка ремонтувала б ці машини, підтримувала їх у робочому стані і всяке таке. Військові все збиралися відрядити до нас таку людину, але справа не рухалася. А ми ж постійно поспішали. Усе, що ми робили, треба було робити рекордно швидко і ще трошки швидше. У цьому конкретному випадку ми розробили всі числові операції, що їх мали виконувати машини, — помножити це, потім зробити оце, потім відняти оце, — створили програму, але машин, на яких її можна було випробувати, не було. Тому ми посадили в кімнату дівчат і озброїли їх арифмометрами Маршана: одну мультиплікатором, іншу табулятором і т. д. Ще одна підносила до куба: усе, що вона робила, — підносила до куба число на картці і передавала результат іншій дівчині.

Так ми пройшлися по всьому циклу, перевірили його на помилки і все налаштували. Виявилося, що тепер ми можемо рахувати з неймовірною швидкістю, на порядок швидше, ніж за системи, коли одна людина виконує всі обчислення від початку до кінця. Наша швидкість зрівнялася з проектною швидкістю машин «Ай-бі-ем», тільки що вони могли працювати у три зміни і ніколи не втомлювалися. Дівчата теж рахували добре, але в їхній конструкції були вади — вони втомлювалися.

Словом, ми відлаштували процес, і врешті-решт машини приїхали — тільки от інженера з ремонту в коробку не доклали. Це були найскладніші і найбільш передові машини того часу. Вони приїхали у величезних ящиках, частково розібрані, купа проводів і інструкцій зі збирання й експлуатації. Ми спустилися вниз і почали їх збирати — Стен Френкель, я і ще один хлопець. Процес ішов не без труднощів, але найбільшою проблемою було начальство: воно бігало довкола нас і скиглило, що ми все зламаємо.

Ми зібрали машини, частина працювала, частина — ні, очевидно, ми зібрали їх неправильно. Якось я працював із машиною для множення й помітив, що всередині одна деталь зігнута, але побоявся її випрямити, бо можна було зламати — а нас постійно застерігали, щоб ми часом чогось не зламали, бо це може бути непоправно. Нарешті приїхав інженер з ремонту, усе зібрав, і все запрацювало. Але й він не зміг запустити машину, якої не зміг я. Він три дні вовтузився з цією останньою машиною.

Я спустився до інженера й кажу:

— Я помітив, що ось тут зігнуто.

— А, звісно! — відповідає він. — У цьому-то й річ. Ось тут зігнуто! Тепер усе в порядку.

А містер Френкель, який вигадав усю цю схему, підхопив комп’ютерну хворобу — усім, хто працює з комп’ютерами, вона знайома. Це дуже серйозна хвороба, вона дуже заважає працювати. Проблема з комп’ютерами в тому, що ти починаєш з ними гратися. Вони такі чудові. Стільки варіантів: якщо парне число — робиш те-то, якщо непарне — те-то. І невдовзі, якщо ти достатньо розумний, починаєш робити на одному комп’ютері дуже складні речі.

Через якийсь час система дала збій. Френкель не звертав на неї жодної уваги, за нею ніхто не стежив і не виправляв. Система почала працювати дуже й дуже повільно, а Френкель сидів у кімнаті й метикував, як змусити табулятор автоматично видавати арктангенс x, потім він вмикався, друкував колонки чисел і… бац, бац, бац — автоматично розраховував арктангенс через інтегрування і формував усю таблицю за одну операцію.

Абсолютно безглузде заняття! У нас були таблиці арктангенсів. Але якщо ви працювали з комп’ютерами, то розумієте симптоми хвороби — захват від того, що з ними можна стільки зробити. Френкель підхопив цю хворобу вперше, бідний хлопець — а він же все це вигадав.

Мене попросили перервати роботу, якою я займався зі своїми людьми, і взяти на себе керівництво групою, яка працювала з «Ай-бі-емами». Я намагався не підхопити цієї хвороби. І хоч за дев’ять місяців ми розв’язали тільки три задачі, це була дуже хороша група.

Справжня проблема полягала в тому, що цим хлопцям ніхто ніколи нічого не пояснював. Військові зібрали їх по всій країні у т. зв. Спеціальний інженерний корпус — розумних хлопців із середньою освітою й інженерною жилкою. Відрядили в Лос-Аламос. І поселили в казармах. Їм ніхто нічого не казав, бо це ж великодержавна таємниця.

Потім хлопці почали працювати з «Ай-бі-емами», і все, що від них вимагали, — пробивати дірки в картках і оперувати числами, смислу яких вони не розуміли. Ніхто не пояснював їм, для чого це потрібно. Справа рухалася дуже повільно. Я сказав, що першим ділом треба пояснити хлопцям-технарям, що вони насправді роблять. Опенгеймер поговорив зі службою безпеки і отримав спеціальний дозвіл, тож я провів невеличку лекцію про те, чим ми займаємося — робимо атомну бомбу. Хлопці були в захваті: «Он воно що! Отже, ми теж воюємо!». Тепер вони розуміли, що означають усі ці числа. Якщо тиск росте, значить при вибуху виділяється більше енергії і т. д.

Усе змінилося! Вони почали вигадувати методи, як спростити процес. Удосконалили схему. Працювали ночами. Вечорами за ними не треба було наглядати. Вони з усім справлялися самі. Усе розуміли. Винайшли кілька програм, які ми взяли на озброєння.

Мої хлопці справді зробили величезний стрибок, а все, що для цього знадобилося, — розповісти їм про сенс їхньої роботи. Якщо раніше на три задачі йшло дев’ять місяців, то тепер ми розв’язували дев’ять задач за три місяці. Майже вдесятеро швидше!

Ми придумали такий хитрий спосіб. Проблема полягала в тому, що колоду карток доводилося запускати на машинах по циклу. Спочатку додаємо, потім множимо і т. д. — усе повільно рухалося по конвеєру машин у кімнаті. І от ми придумали запускати на машинах картки різного кольору, тільки в інших фазах циклу. Так ми розв’язували по дві-три задачі одночасно.

Але це раціоналізаторство втягнуло нас в іншу проблему. Наприкінці війни, якраз перед випробуваннями в Альбукерке, постало питання: скільки енергії вивільняється під час вибуху? Ми зробили були розрахунки для різних варіантів конструкції бомби, але не для того конкретного, який урешті-решт було вибрано. Тоді до нас приходить Боб Крісті й каже:

— Ми хотіли б отримати розрахунки по цій штуці через місяць. (Пригадую, що терміни були дуже стислі, може, три тижні).

— Це неможливо, — відповідаю.

А