Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

на терасі технічного центру УАРС. Над головою нависала похила чарункувата стіна кілометрової споруди, під нами схил горба обривався в Десну.

Гнат замислено дивився униз, на ріку. Було видно, що думки обсіли його не вельми веселі. 1 чого це Деніз від учорашнього дня слухати про нього нічого не хоче? Посварилися? Ніби ж немає причини…

— А з цим куди? — нагадав про себе Дай-ніс, другий помічник Гната. В руках він тримав передавач, знайдений у печерах Ховенвіпу.

— З цим? — отямився Гнат. — Як і вирішили, в лабораторію мікротехніки. Зустрінеш Первенцева, поясни йому ситуацію і з’ясуй, хто давав завдання на розробку передавачів. А ще дізнайся, чи немає інших подібних замовлень. Пам’ятай про таємницю розслідування.

Дейніс кивнув і зник.

Гнат поглянув на квадрат відео, на якому промайнули цифри часу, і кивнув на лаву.

— Сядьмо, варяже. Ану розкажи докладніше, що тобі з Первицьким ще стало відомо із загадкових подій.

Я розповів.

— Зрозуміло. — Гнат помовчав з хвилину. — Доведеться тобі завершувати розгляд самому. Дзвони у відділи Управління, які займаються ліквідацією аварій, лети на місце, поговори з очевидцями, коротше — розберися не тільки у фізиці, а й у психології. Відвідай також американський метеоцентр. Наші помічники-вчені запропонували хорошу ідею щодо слідів Демона в атмосфері й на воді. І ось ще… я тут згадав… Пройдися-но ти місцями, де недавно побував Демон, пошукай слідів, про які ще ніхто не говорив, щось таке, що не вкладається в рамки звичних уявлень. Це може бути… ну, не знаю що. У Пскові, наприклад, при аварії на атмосферному заводі я виявив “скляну” смугу… До речі, не забути б поспитати в експертів, зробили вони аналіз смуги чи ні.

Я кивнув.

Гнат стиснув мені лікоть, і я піпюв. А він залишився сидіти, занурений у свої думки.

У метеоцентрі я пробув недовго. Працівники там чергували досвідчені й за півгодини відшукали те, чим я цікавився. Синоптики справді знайшли сліди, подібні до тих, які, на думку вчених, мав би залишати Демон.

У Сан-Антоніо, скажімо, перед дивним літнім снігопадом бачили смугу туману, з якої і випав сніг. В Атлантиці супутники “помітили” термічні смуги: на поверхню вийшли холодні підводні течії, яких раніше там не було. Я не дуже вірив, що цей випадок несе потрібну інформацію, але в часі він укладався в ланцюжок Ховенвіп — Псков, і тому вніс його у реєстр загадок. Між іншим, біля узбережжя острова Сан-Мігель, на якому самозбудилися вулкани і де я побував, виконуючи перше наше з Гнатом завдання (пошук космольота, що незаконно стартував у ТФ-режимі), також було зафіксовано термічні переохолоджені смуги на воді.

З метеоцентру, минаючи позначені географічні точки, я кинувся пізнавати Землю з дещо несподіваного боку, але як не старався, встиг побувати лише в Х’юстоні та в Сан-Антоніо. Територію Х’юстонської енергостанції було ще обнесено захисною сіткою, і чогось “дивного” спостерегти не вдалося. В Сан-Антоніо я блукав вулицями цілісіньку годину, але єдину “дивину” угледів у центрі міста, на майдані Марка Твена — це був пам’ятник Твену, виконаний у стилі модерн у вигляді натурального людського серця в ненатуральну величину: висота монумента досягала десяти метрів.

Звільнивсь я лише об одинадцятій вечора.

Гнат усе ще перебував у відділі. Я почав було розповідати про свої мандри-пригоди, але він мене перебив:

— Зачекай, варяже, розкажеш усе потім. То правда, що в місцях загадкових подій бачили чистильника?

— Так. Я показав знімки Зо Лі. Він був там.

— Гаразд, Поки що відпочивай, а о дванадцятій нуль-нуль будь у Лапарри, без запізнення. Я відлучуся на годину.

Повечерявши, я подзвонив додому, перекинувся парою жартівливих ретирад з Деніз і попрошкував у кабінет начальника відділу. Щоправда, поріг кабінету я переступив не без трепету.

Виявилося, я прийшов першим. Лапарра мовчки показав мені на стілець і продовжував роботу, вдивляючись у стовпчики цифр, світляні рядки, що бігли по панелі стола, а іноді переключав щось на дошці зв’язку-координатора.

Сім хвилин я нудьгував, не знаючи, куди подіти розпашіле обличчя (зняти б, як маску, й охолодити крижаною водою). Зрештою, прийшов Аристарх, мовчки сів поруч. Гнат заявився о першій ночі з худим і рудим заступником Лапарри.

Начальник відділу стиха сказав “відбій” у панель стола, зачекав відповіді, натиснув на вимикач, і світлова біганина на столі вщухла.

— Слухаю, — Лапарра глянув на Гната. — Тільки коротше. Шкодую, що зміг звільнитися так пізно. Як почувається Дайніс?

— Нормально. Одначе у форму ввійде не раніш як через добу.

— Що з ним сталося? — вихопилось у мене. Гнат знехотя відповів:

— На Дайніса було вчинено напад, — і додав, аби у мене більше не виникало запитань: — Хотіли відібрати передавач.

— Хто нападав — з’ясували?

Гнат знайомим жестом обхопив пальцями підборіддя.

— Поки що ні. Нападаючий підійшов ззаду і провів прийом “сон”. Передавач зник.

— Це міг бути Зо Лі?

— По тому, як було проведено прийом, можна судити, що нападаючий — людина малого зросту. Це міг бути і Зо Лі. В такому разі він сміливий не за зростом…

— Не відволікайся. Що з’ясували?

— Первенцев підтвердив, що одержав замовлення на розробку передавачів. І не тільки передавачів. Кілька днів тому вони завершили монтаж і перевірку багатодіапазонного біовипромінювача. Випромінювач загадково щез того ж дня із замкненого сейфа лабораторії. Крім випромінювача, зник і серійний посилювач емоцій. Це до відома.

— Хто видавав і підписував завдання на розробку?

— Видавав Ларрі Хемпстер, підписував Мартін Гриффітс.

— Що?!

— Отак, заступник начальника американського філіалу “Аїд” і сам начальник. Ні той, ні той і в очі не бачили цього завдання. Підписи на бланках-замовленнях підроблено.

— Хто приходив з бланками?

— Первенцев не пам’ятає. Гадаю, що той, хто стріляв з “дракона”, поштою надіслав їх по каналу особливої терміновості. Аристарх провів обережний зондаж відділу підготовки Дальрозвідки. Зо Лі там ніхто не бачив, і взагалі ніхто