Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

«Ось я, чоловік!»

 

Джордано Бруно на кострі горючім,

З язиком, щойно вирваним кліщами,

З тілом, від свіжих ще тортур болючим,

Глядить у жар під своїми стопами.

 

І Кампанелла висить на тортурах:

Двадцятий раз йому друхочуть кості,

Сустави крутять і печуть підошви.

 

І з стогоном глухим, несвітським, в мурах

Тюремних віє щось, мов легіт в полю:

«Се муки й кров за світло, поступ, волю!»

 

22 сент[ября] 1889

 

* * *

 

«А за що ж ми терпіли муки й мерли? -

Нова громада стогне відкись зліва.-

Ми - гній історії, ми - негатива,-

Чи ж в нас не людське тіло, з дроту нерви?»

 

Ось Даміян. Яку приняв він муку

За те, що короля ранив блудного!

В іспанських чоботях ламали ноги,

На сірковім огні палили руку,

 

Горючими кліщами тіло рвали,

І олово та сірку в свіжі рани

Лили, і кіньми рвали й чвертували!

 

«Цілу годину я вмирав, тирани!

Посивів з болю!» І було се вчера,

В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера.

 

22 сент[ября] 1889

 

* * *

 

Ось Гонта йде, ввесь синій від побою,

З відтятим язиком і рукою;

Його садять на розжарену шину

І шкуру друть, аж всю обдерли спину.

 

А далі сотні, тисячі проходять

Кривавих тіней німо надо мнов:

Їх б’ють, рвуть, па́лять, в колесо городять,

І в ямі коденській булькоче кров.

 

Проч, проч, нещасні тіні, спіть спокійно

В могилах своїх темних, позабутих!

Чи ж мало людськості мук ваших лютих,

 

Щоб з вами й ми терпіли ще подвійно?

Пропав вже час тортур і мук таких!

Спіть, не тривожте наших серць м’яких!

 

22 сент[ября] 1889

 

* * *

 

Минув час мук? Брехня! Чи ж давній час,

Як гибли Пестель, Каракозов, Соня?

Як мучивсь Достоєвський і Тарас?

Хіба ж тепер вже кандали не дзвонять?

 

Хіба різки ще не свистять у вас?

Цілими селами в тюрму не гонять?

Хіба гармати мідних гирл не клонять

Над містом, всіх готові зжерти враз?

 

М’які серця́ в вас, бо трусливі вчасті!

А звір зневаги до людей, і власті,

І тьма росте і висить над вами!

 

Ми, його жертви, вас звемо́ з могили:

«Не м’якніть без часу! Гартуйте сили!

Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами!»

 

22 сент[ября] 1889

 

XLIV
«Багно гнилеє між країв Європи…»

 

 

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

О А[встріє]! Де ти поставиш стопи,

 

Повзе облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісень з муру.

Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»

Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»

 

Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,

Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,

Багно твоє лиш серце й душу дусить.

 

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі.

 

4 окт[ября] 1889

 

XLV
«Тюрмо народів, обручем сталеним…»

 

 

Тюрмо народів, обручем сталеним

Ти обціпила їх живі сустави

Й держиш - не для пожитку, не для слави,

А лиш для жиру клевретам мерзенним.

 

Отак пастух попута коні в полі

Чере́з ногу; здаєсь, три ноги вільні,

А йти вони, ні бігти не зусильні -

То ржуть, гризуться спільники неволі.

 

Отак і ти попутала народи,

Всім давши зверхні вигляди свободи,

Щоб одні одних гризли і душили.

 

І хоч всі дружно рвуться з твого круга,

Та в різні боки шарпають друг друга,

Сей колот - джерело твоєї сили.

 

4 окт [ября] 1889

 

ЕПІЛОГ

 

 

Присвячено русько-українським сонетярам

 

 

Голубчики, українські поети,

Невже вас досі нікому навчити,

Що не досить сяких-таких зліпити

Рядків штирнадцять, і вже й є сонети?

 

П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,

Два з чотирьох, два - з трьох рядків куплети,

Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети,-

Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.

 

Тій формі й зміст най буде відповідний:

Конфлікт чуття, природи блиск погідний

В двох перших строфах ярко розвертаєсь.

 

Страсть, буря, бій, мов хмара піднімаєсь,

Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,

Та при кінці сплива в гармонію любови.

 

Преров, 6 мая 1893

 

 

 

I. В ШИНКУ

 

 

Сидів в шинку і пив горівку,

Бо коло серця щось пекло.

Згадав про діти, хору жінку,

Згадав про щастя, що втекло…

Згадав, як був господар він,

Як шанували го сусіди,

Всяк віддавав йому поклін

І слово добреє завсіди.

А далі… далі не хотів

І згадувать!.. Настало лихо!

Чому мовчати він не вмів,

Коли казали бути тихо?

Коли громаду кривдив пан,

Чому він мусив впоминатись,

Хоч не його зорали лан,

З панами права добиватись?

І не добивсь з панами права,

Ще й сам від них біди назнавсь:

Громадськая пропала справа,

Він сам до крихти зруйнувавсь.

Худоба, хата, поле й сад

Пішли на кошти судовії,

В широкий світ, неначе в ад,

Його з сім'єю без надії,