Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

class="p1" style="">Без хліба пхнули. Жінка мре

Із голоду на переднівку,

У наймах діти… Тато де?

Сидить в шинку і п'є горівку.

 

1881

 

II. ВЕЛИКДЕНЬ

 

 

Я

Великдень! А ти нині, хлопче, в шинку?

 

Він

А де ж маю бути? Ще добре, що тут

Посидіти ось супокійно дають,

А вип’єш що, з хати надвір не женуть.

 

Я

Великдень! Від самого досвітку чуть:

Воскреснії дзвони гудуть та гудуть!

А звичай наш каже старому й малому

В той день бути дома.

 

Він

Нема в мене дому.

 

Я

Ну… дому нема, збудувати не вспів…

Та ні, я не теє сказати хотів,

А те, що, діждавшись воскресної днини,

В родині пробудь.

 

Він

Я не маю родини.

 

Я

Га, так, твоя правда! Не маєш родини!

Чи також не маєш дівчини-дружини?

Вона розговорить, вона приголубить -

У неї б пробув…

 

Він

Хто бідно́ту полюбить?

В господаря вчора весь день я робив.

Надвечір, що згода, мені заплатив -

На свята не просить, скупенько й самому.

Іди! А куди? Без родини, без дому…

Ну, звісно, в шинок. Дещо вип’єш, закусиш,

Зате й за ночліг вже платити не мусиш!

Просидиш так свята, коби до посвят,

Та й знов тра нової роботи шукать.

 

1881

 

III. МАКСИМ ЦЮНИК 20

 

 

Дев'ять ще годин кричав ти,

Як та штольня завалилась,

Де, нещасний, працював ти,-

Дев'ять ще годин конав ти.

 

А юрба їх там тіснилась,

Слухаючи крику твого,

Та рука й одна не ймилась,

До рятунку не стулилась.

 

Дев'ять ще годин страшного

Ко́нання - чи не замного

Горя випало для того,

Хто за весь свій вік не взнав

 

Дев'яти годин розкішних,

Дев'яти новин потішних,

В вічній нужді, сльозах вічних

Весь свій вік не жив - конав?..

 

1881

 

IV. МИХАЙЛО

 

 

Добрий був газда́ Михайло,

Тихий чоловік:

По-сусідськи, згідно, гарно

Проживав свій вік.

 

Все веселий, хоч убогий,

Других веселив.

«Чень, ще станемо на ноги!» -

Раз в раз говорив.

 

Та не довелося стати,

Бо тісний став час,

Треба гнутись і мовчати

І платить раз в раз.

 

То Михайло хоч сміявся,

Та гірким сміхом:

Страх взнаки йому давався

Орендар з довгом.

 

Аж вкінці злі дні настали:

Орендар вчепивсь,

Грунт за довг зліцитували,

А газда розпивсь.

 

І щодень в шинку однако

Він в куті сидів,

І сміявся, і балакав,

І «мандрони плів».

 

Швидко нивку жид послідню

За горівку взяв

І з хатини жінку бідну

Геть з дітьми нагнав.

 

Жінка голосно ридала,

Йдучи здовж селом,

Вголос мужа проклинала,

Ставши під шинком.

 

А Михайло коло кварти

У шинку сидів

І сміявся, строїв жарти

Та «мандрони плів».

 

Вийшов, спорожнивши мірку,

І вже не прийшов:

Жид го рано на одвірку

Звислого найшов.

 

1881

 

V. БАБА МИТРИХА

 

 

«Я, кумко Йванихо, вмираю!

Не дав мені господь діждати,

Щоб свого Климка́ оглядати,

Як верне з далекого краю!

Погнали його на край світу,

І вістки від нього нема,

І годі мені вже по шляху глядіти

За ним! Наступає зима,

Сніг білий дорогу заносить,

В очах мені меркне вже світ…

Смерть, кумко, надходить, хоч що ви кажіть,

Душа вже з гостини додому ся просить.

 

Я, кумко Йванихо, вас прошу:

Остатню ще волю вчиніть!

Ось тут, в тій хустині, дивіть,

П’ять римських паперами ношу.

Се я заробляла три літа,

Складаючи гріш до гроша,-

То, кумко, на погріб ви мій оберніте,

Як з тілом розстанесь душа.

А тут, в другім розі хустини,

Є сріблом п’ять ринських, дивіть!

Се, кумочко, ви для моєї дитини,

Як біднятко з війська прийде, збережіть!

 

Я, кумко Йванихо, робила

Гіренько на грошики ті:

Ні смачно я в’їла, ні впила,

Дрижала не раз на сльоті.

То, чень, хоч синок мій єдиний

З них ко́ристь якую пізнасть,

Заплаче за мною сльозами рясними,

«На боже» за душеньку дасть».

 

Ще трохи Митриха стогнала

Та й вмерла в куми у сінцях,

А в той сам день карта в село причвалала,

Що син її в Босні від кулі поляг.

 

1881

 

VI. ГАЛАГАН 21

 

 

«Мамо! мамо! - кличе Йван,

Хлопчик, може, шести літ.-

Подивіться, подивіть,

Маю дзіньо, галаган!»

 

«Де ж ти, синку, теє взяв?

Чом ти, синку, так дрижиш?

Боже, босий десь бував,

Босий по снігу біжиш!»

 

«То мені паничик дав…

Я з ним бігав по снігах:

Я босоніж, а він мав

Черевички на ногах.

 

«Як мя зловиш, дзіньо дам!» -

Так він мовив та й побіг.

Я… дігнав його… ма… мам…»

«Синку, синку, що тобі?»

 

Зсинів, наче боз, Іван,

Зціпив зуби, одубів,

З ручки випав галаган -

Впав на землю і зомлів.

 

А за тиждень в неділю,

Плаче мати - пропало!

Пройшла коса по зіллю,

Бідне зілля