Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

Мої кроки занадто гучні. Добрий вечір! Мовчати. Добрий! Для чого я це сказав? Більше ні з ким не вітатися. Ууууууух — хууууууу. Нічого не аналізувати зараз.

І червоніють розгублені очі в розпечених надрах страху.

...

Ось уже поле й залізна дорога. Можна перепочити. За вас, анорексичні тіні сиротливих ліхтарів, за вас, лебедині перемерзлі трави, обсмоктані простором, за вас, бетонні ребра байдужливих колій, і за тебе, химерне місто бездумної втечі, що вросло в мене, п’ю! Із кожним ковтком мені більше хочеться думати про красу сущого, про те, щоб її зрозуміти. Мені стає легше.

Уві млі бовваніє бурштинова паща електрички.

Неподалік будинки-астматики

викашлюють коминами молочний дим —

рухлива краса зникомого спокою;

у легкому пахіллі[17] свіжості

вчувається духмяний хміль —

не нади́хатися;

не накупатися в цьому павідді,

не стати незримою часткою

повітряного розмаху,

розчинившись у його нероздільності;

скелети дерев — чорні,

обглитані, зубожілі —

виставка голодних ченців просто неба;

пригорщі соняшникового насіння —

гайвороння в зашморгах ключів — повернеться на землю —

вись ісплюне.

Поморені люди виходять із холодного лона електрички — несуть утому в клітчастих сумках — хáй собі.

Траурна стрічка далекого лісу, вплетена в небосхил. Просвічена місяцем. За ким жалоба? Замовкни. Шануй безголосся. Тебе немає. Тутки я. Старої церквиці підбите око ледь світиться. Хто підбив? Чаша кадильна. Баня хрестом до неба прилипла — не віддерти. І не померти, захлинувшись од пустки, просто зараз посеред розшрамованого холодного поля. Бо: ще смиренно несу в очах світ, наповнюючи подобу напоєм духу двожильних зубрів, — а світ мене? Замовкни.

Жмуток іскор на хвильку зринає з осиротілої електрички в просторінь. Умирає.

...

Ти плачеш? — Тобі здалося. — Я не чую тебе. — А кого ж тоді? — Зникни! — Налий мені. — Де твоя чарка? — Осьо. — Я не бачу. — Торкнися мене. — Багато хочеш!

Ти не існуєш! Мені треба рушати далі. Навіть не думай мене переслідувати. — Я — відлуння твоє. Іди від мене або вмирай — рай, рай, рай! — Не заважай мені — ні, ні, ні! Ти — тільки марення моє — є, є, є!

...

Останній ковток — і я продовжую йти. Краще — через будинок німого — там тільки псяччя лишилося. Однієї літньої ночі я був спав тут, просто на конюшині, — німий приніс мені зранку сироватки — пив, питав його, як звати, — написав у повітрі ‘німий’, дивився йому в очі, сиділи трохи на бордюрі — обоє сонні — запам’ятав, бо в осоки був день наближення до, хотів розповісти йому про неї — стримався, плакав усередину, а він відчував мене — плакав німими слізьми, і мені б не завада з ним, та тільки журно кривився, примружуючи очі, а тоді обійнялися й попрощалися, озираючись один одному в ревні душі. Помер, кажуть, німий, рік-півтора тому — не було й кому поховати по-людськи, так і влетів зі своїм безголоссям у небесну ріллю — нагодуй його, Боже, словами.

Далі, розчинившись у просторі, на одному порусі треба пройти проз червоні кількаповерхівки, розкидані навколо базару. Тут може бути багато людей — хах, Йось, одні нелюди, я знаю! — ліхтарі не на руку — ноги видають хвилювання — спина мокра — обабіч тіла — цегляні квадратики. У якомусь із під’їздів, мо’, ще блукає відлуння нашого із Зойкою дикого гріха — зустріти б її зараз та й узяти там же — мовчки, коротко, монотонно — не час думати про це! — стриманим рухом долаю дистанцію. Єсть прикурить? Нема. А жалко. (стримайся, не чіпай його!). Жалко? Ага. (не говори до нього!). Мо’, пошукаєш? (тобі не треба світитись!). Пошукаю — ану, держи, сука! Прикурив, а? На шé!, мало? А так? Ахахаха! (більше не треба!). А ше так, і так, і тако — (зупинися!) — покурив, гад? На!

...

Од ударів болить нога, але маю дуже швидко йти далі. На кросівках кров — це дуже погано. Для чого ти його чіпав? Чому ти не міг стриматися? Курити дві-три підряд жадними затяжками, а потім думати.

Біжу.

Переїзд — за метрів сто. Ліворуч — омеловий океан. Не піддаватися спокусі — завдання номер один. Районка з плитковою змією. Єврейський цвинтар. Коржик. Авто з увімкненою сиреною мчить у безпросвітне. За мною? Стрибаю в перегниле листя — воно вже навіть не мертве — невже мене побачили?! Світло мигалок не віддаляється — страх шуснув у дихання — нерухомо лежу в позі равлика — це хтось наближається? — про що вони говорять? — у них ліхтарики? — я дуже близький до краху — стримуй свій клятий кашель! — їхні кроки незносно близькі — затамовую подих — ....................................... — божевільна гра у схованки набирає обертів — лінії світла ріжуть темряву — отче наш іже єсі на нєбєсі патер ностер кві ес ін целіс хрестом хрещусь хрестом молюсь даждь нам днєсь адвеніат регнум туум возшедшаго на небеса, і сєдяща одєсную отца янголи по боках а святая діва марія стереже моє тіло sed libera nos a malo[18] — вони віддаляються? — голоси стишуються — сідають в авто? — нерухомий равлик моєї мокрої подоби — знак нікчемності на змореній землі. Нікчемність р@влик крапка кома.

Ґрона сузір’їв засвічують небо. Німотно.

Далі — краще через поліграфічку. Хутко викидаючи кроки, назирцем несу сам себе. Заганяю дим у кашель — викашляю душу прямо в обличчя двору — озираюсь — бачу розпач. Будь-які спалахи світла — постріли в очні яблука. Ти — звір після сплячки, наляканий існуванням — ти знаєш про це чи ні? Тебе немає. Посмішка твоя єдина, ікла твої єдині, лапи твої одні. Зникни! Пірнаю під міст великою рибою з наплічником — у зябрах вигулює дим — пропливаю стрімко чорною водою — ще зовсім трошки: коло «лісової» — п’яні голоси, пройдеш проз — упізнають. Часу чекати немає. Іти в обхід задалеко. Серце — било[19] в руках дзвонаря. Вибору не лишається.

Каїн у місяці готовий до фатального поруху.

Що би не сталося, треба йти. Може, перечекати? Тебе шукають. Тутки я. Рухаюсь. До «лісової» ще метрів сорок — наспівую «стоїть явір» — я вже у видимій зоні — здається, увесь цей натовп зараз накинеться на мене й розірве на шматки — не уповільнюватись, але й не поспішати — тридцять метрів — двадцять — десять — нуль.

Женька, ти? — Це не він! — Глухий чи шо? — Не трогай мужика! — Альо! — Той уже бозна-де вшився, він тобі тут так би й появився, да? — Походка похожа, нє? Альо! — Мало шо тобі похоже, заткнись! — Зойка, ти чьо рот открила? — А чьо він до мужика пристав? Хай собі йде з богом! — Хахаль твій бивший, да? — В морду дати? Рот свій завали, сука! — Успакойся-но, на, покури!

...

Захлинаюсь тютюновим димом й чомусь боюся дивитись угору. Криниця на обійсті — нарозхрист — татуйована віддзеркаленням. Чорне діряве рам’я на тілі грандіозного сяйва — небо. Вечорова волога — незрима ліжниця повітря. Тінь паркану — в’язниця відмерлого стебелиння трави. Набухлий ґрунт глухої осені.