Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

не мав чого закинути собі й не міг сердитися, що мене не беруть. Колись я, в гніві, погрожував ненавистю, але не відчував її. Не відчуваю її й тепер. І слава богу.

Якби я був інакший, якби життя для мене було тягарем, якби я озлобився, то опустився б, почав би пити, ненавидіти, став би тим невдоволеним, який ощиряється проти всього світу.

Але я не можу так. Наперекір усьому, живу, як і решта людей, що не мають мого тавра, — веселий і сумний задля звичайних речей; веселий, бо є добрі люди, які часом бувають і погані, сумний через поганих людей, які рідко бувають добрими, щасливий, бо маю дружину, яка полегшує мені життя, і буду мати дитину, яку вона носить. Щоправда, з дитиною нам буде важче, але якось проживемо.

Це одна з найбільших таємниць нашого світу: стільки людей живе важко — хтозна-як і хтозна з чого, але ніхто не вмирає з голоду. Знаю, не добре, що я, чекаючи цю малу людину, мушу втішати себе: мовляв, не помре вона з голоду, але, з другого боку, знаю й інше: не можна думати тільки про невдачі, завжди є надія на краще.

Зі своєї муки я не спромігся викресати ні великого болю, ні глибокої думки. Народжений я, очевидно, для малих справ, як і більшість людей, і від того не переживаю.

Чесний я наскільки можу, нікому не бажаю ніякого зла, хотів би любити людей більше, ніж їх жаліти, прошу свою долю, аби обминуло мене те, що мене не стосується.

Але не впросив.

Того дня я повертався до єдиного місця на світі, яке є моїм, тримаючи в руці гвоздику, що її знайшов на дорозі, затоптану в пил, обмив її під водою з джерела й дбайливо розправив пелюстки, щоб порадувати Тияну дешевою увагою.

Коли я звернув з залитої сонцем вулиці в тінисте підворіття нашого подвір'я, я раптом помітив, що якийсь невідомий чоловік шугнув зі сходів будинку, у якому жили Пакри, й прожогом кинувся до стайні. Вивів коня й на ходу вихопився на нього. Один стражник хотів був заступити йому дорогу, але вчасно відсахнувся убік, бо кінь розтоптав би його.

Кінь мчав до підворіття, а вершник, припавши йому до гриви, вихопив з-за пояса пістолет.

Я притисся до стіни, дякуючи богові за те, що я такий худий та щуплий, то, може, уникну лиха. Та відразу я забув і тупіт кінських копит, і пістолет у руці вершника, бо з подвір'я загриміли постріли вслід утікачеві, а мене охопив жах, що в цьому зведенні рахунків, які мене не стосуються, доведеться якраз мені заплатити головою. Але кулі просвистіли коло мого носа, як розсерджені невидимі джмелі, не влучивши ні мене, ні вершника. Я ніколи досі не радів ні з чийого промаху, а тоді зрадів — не за вершника, звичайно, а за себе.

Стражники помчали вслід за вершником, щоб виправити свою похибку, але комендант Авд-ага гукнув їх, і вони повернулися. Заради Пакрів, щоб і ті не втекли.

Я бачив, як невідомий вершник віддалявся, бачив, як стражники поверталися за вбивцями, і знав, що все вже скінчилося, а все ще стояв, приліплений, наче латка, до нерівної стіни.

Була навіть ганебною та нерухомість і розгубленість, той страх, що скував моє серце, але про це я подумав пізніше, тоді не думав. Гай, гай! А хто хоче загинути?

Відірвавшись од стіни, яка захищала мене звідти, звідки ніщо мені не загрожувало, я пішов на подвір'я.

Пакри ще стояли на сходах, а стражники підіймалися, щоб звести їх, мовби вони самі не вміли ходити.

Чому вони не втекли?

Невідомий утік. Доля не була прихильна до нього, чужі події обплутали його, те, що його не стосувалося, впало йому на голову (у чомусь він, безперечно, був винний), але він плюнув на долю, розірвав ланцюг випадковостей, який стиснув його.

Подумаю над цим, коли матиму більше часу.

Авд-ага стояв серед подвір'я задуманий.

— Ти не хотів сказати неправду, — промовив він, коли я підійшов ближче. — А скільки лиха міг відвернути!

Невже всю вину звалює на мене?

Голос його був хрипкий, у ньому вчувалося більше туги, ніж докору.

Ніби він правий! А я ніколи й не гадав, що брехня може відвернути зло.

Але якби не сталося злочину? Залишився б сором за брехню і каяття за кривду, завдану людям, які не вчинили ніякого зла.

Комендант Авд-ага завжди підозріває злочин і часто має рацію. Я не підозріваю ніколи — і теж маю рацію. А того, що стається, відвернути не можна. Якби всіх людей запроторити до в'язниці, не було б злочинів. Проте не було б і життя. Я ненавиджу злочин, але більше люблю життя навіть із злочином, ніж суцільне кладовище.

Але як це сказати йому, коли й мені воно не зовсім ясне. Та й він, вражений братовою смертю, яка криваво підтвердила його похмуру думку про людей, не зможе сприйняти ніякого іншого доказу, крім доказу ненависті.

І я сказав, щиро співчуваючи йому:

— Жаль мені, Авд-аго. Справді жаль.

Авд-ага, не промовивши й слова, рушив за стражниками, які відводили Пакрів.

І тут до мене підійшов занепокоєний Махмут Неретляк.

— Ти що, не чув, як я гукав тебе?

— Що сталося?

— Тепер усе добре. У Тияни викидень.

— То де ж це добре, нещасний Махмуте!

— Звичайно, не добре, але могло бути гірше.

— Що з Тияною?

— Жінки коло неї.

Я поспішив додому; коли я звернув на подвір'я, то ніс у руці квітку, щоб порадувати Тияну, тепер не знаю, де вона, давно загубив її, дивлячись на чужу біду і не знаючи про свою.

Махмут плутано пояснював, як він прийшов до мене і побачив, що в Тияни почалися перейми, тож побіг по сусідських жінок, а коли його прогнали з кімнати, він побачив на подвір'ї мене, гукав, але я витріщився на те, що мене не стосується, й не чув його, а може, це не має значення, бо жінки все рівно прогнали б мене, як і його.

— Чого ж ти не підійшов до мене?

— Боявся стрілянини.

Коли я постукав, сусідка відхилила двері й гримнула на мене:

— Почекай!

Ми чекали, я — дивлячись на двері, за якими мучилася Тияна, Махмут — на подвір'я, на яке не зважувався вийти через стрілянину.

Зараз він був збуджений, із запізненням, від усього, що сталося, й говорив безладно, ледве пов'язуючи думки, чи, може, мені тільки так здавалося, бо й мої теж не трималися купи.

— Ось