Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

Ось тобі Фройд. Тьху, в голову лізе, хоч висцись цим недоумкам на голови. Щоб розуміли.

— Сука… Віскі! Ти глянь, Петро, віскі. Віуіскі. Ось так правильно. Лежать, а то накришу. Де Ромодан?! Чемодан де? Ромодан чи Чемодан! — бійці радіють, що легко справилися. Китаєць тримає «стєчкіна» навинос. Плече трохи підняте, пістолет рівно, без понтів, а то як у кіно, наперекос. Так пацани тільки у кіно стріляють. Ляснув постріл. Один вискочив і побіг. Китаєць звів руку. Чоловік ламається, начеб спіткнувся. Кров під ним набігає швидше, ніж вода з-під крану.

— Швидку, мать твою! Швидку! — кричить третій, що лежить, утопивши морду у піску. Чується нерозбірливо. Одне белькотіння. Китаєць швидко підбігає на напівзігнутих. Смалить тричі з «стєчкіна». Пісок вихаркує кров, міз-ки, бруд. Решта біжить, намагається щось видавити, Ракша кричить, шалоплено водить очима, вивалює язика і очі. Очі скаженіють від безпорадності, ще недавно повні затишку, такі подобаються жінкам.

— Капітан, сволота, прекратіть!

Тінь Китайця зникає у чорній арці. Всі ми з проходу, виходу, чорного чи світлого, вийшли. Ракша сідає на пісок. Спецназівці кидаються за Китайцем. Удари глухі. Стріляють. Вискакує заюшений підліток і скиглить. Куля йому перебила кисть, на одній шкірці висить: «Дядька, не убивайте, дядька!» Малий падає на коліна. «Я його, суку, знаю. Це синаш Ромадана!» «Петро, не чіпай. Давай поспитаємо полковника…» Китаєць, давлячи протекторами черевиків шкло, жуючи гумку, підходить і приставляє ствол, чорний воронований ствол до лоба. Малий бздить, штани мокріють. «Версаче» або «Кевін кляйн». Спробуй братві підсунути фуфло, — не менти.

— Жить хочеш? — Китаєць опускає ствол і усміхається, викидаючи щирий і радісний сміх, привітливий, з родзинкою істеричності. Полковник Ракша поволі бреде до них.

— Хочу! А я буду?

Китаєць витягується, хрускає кісточками.

— Християни кажуть, що ми всі будемо жити, — і натискає курок.

Півголови як не було. Покійники лежать ганчір'ям. Громадні тіні або велетенські мухи. Кров з них поволі, дуже повільно натікає. Вся звійшла. Пісок скрізь, по Троєщині пісок. «Нічого особливого». — відгикується Китаєць. Він іде понюхати за стіну, ледве-ледве освітлену фарами авто, чіпляється ногами за порожні бляшанки, бубонить під носа. Глупа ніч, і навіть зірок не видно, зранку надавить спека. Паскудний кокаїн, вирішує про себе Ракша, менше ніж на десять хвилин не вистачає, і на 'кий хрін псувати собі здоров'я. Десять хвилин — знову заряджайся. Де ті хрєнові спецназівці, орли, значить, батьківщини. Потім вони таки нарешті пішли, полізли з щілин будинку, витягуючи арештованих. І ті пішли, і ці ведуть. Як першопрестольники, із самісінької білокам'яної, і вийшли на прогулянку для понту. Завойовники всіх імперій. Кокаїну понюхать, да щей наварістих лаптішкой похлєбать. Вітер надував вже холодний, передсвітанковий, тільки-но глупа ніч позорила, а тут вітер, брудніє хмарами небо.

— Полковнику… Пане… Пане полковнику, що з жмурами… Що з ними робити…

— Вантажте на купу, а власне, то не ваша справа… Зараз понаіде… Я їх усіх би на купу… Чуєш, Клименко, у тебе завжди є випити. Дай.

Пісок рипить першим снігом. Попіл сподівань. Останній Новий рік з лікаршою, — люди кажуть найприємніший, бо все згадуєш. Останній рік з цією чокнутою: кришталеві фужери, артемівське шампанське, французький кальвадос, Гріг, порнофільми з інтелектуальними вивихами. Зрання сизий туман. Розвалилася, розкидала тілеса тепла міщанська корова, з сумним таємничим карим поглядом, розкидала гарячі ляжки, ще не охололі з ночі, а ще от давай, віддалеку, ось зараз розпочне втирати про Будду або Заратустру. Тоді було модно. Зараз тільки на місяця виють. Зараз Москва і Європа надворі. А за вікнами цей блядський сніг, як попіл на голови. Рви волосся, ридай ридма. Музика вертухається у грамофоні. Празький, приперли знайомі. На Сінному такого барахла по дві гривні чотири штуки. «А тебе негри трахали?! І-и-і-и-кккк…» — «Виблядок, невихований плебей. Я мати твого сина. З Новим роком! Хороший ти мені Новий рік… О Господи. П'янь смердюча… Ти тільки… Ви тільки…» — інтелігентка третього коліна, чи в третьому. «Значить, і він виблядок!» — Передозований часом і кокаїном Вертінський заливається, що не в себе. Бра, надсвічники, світильники викрутасті. Чотири голих негри, зовсім без нічого тримають у руках по свічці. З усім чоловічим достоїнством. Свічки треба було приставити отам. Декаданс сраний. Горлохват Вова Висоцький, похабник та морфініст, — на закусь. Висоцький з Вертінським зранку. Вершина несмаку і декадансу. Голубчики один одного краще.

Син Ромодана лежить, наче хоче сховати руки під подушки, засунувши їх у брудний пісок. Він обходить його, поправляючи комірець. Ромодан стоїть осторонь і тільки схаркує. Від нього смачно тхне бабами, віскі і невинністю. Небом, видно добре, пливуть хмари. На будівництві спалахує ліхтар. Видно попереду голомозого, виголеного під буддиста черепа Китайця, і кулька світла катається від тім'я і до вуха, потім назад, тим шляхом, лягає на тім'я.

— Ну, мусорок, вляпався… — Ромодан чекає, коли защібнуться кайдани, наразі маленькі помічники.

Полковник іде, потім відкидає полу пальта, витягує «стєчкіна» і легко, з непробивним спокоєм, майже як на полюванні з генералом, підманює свистом:

— Китайцю… Еге-ее-й!

Орли спецназівці біжать наперехват. Тільки Китаєць вже помічає дірку у грудях і, як рибина воду, викидає кров з тонкогубого рота. Контрольний постріл. У голомозий, обтягнутий шкірою череп.

— П…ь…

Бліде як місяць обличчя затриманого. Ракша чухмарить гарячим стволом лоба. Штани у затриманого сухі.

— Прізвище, — хрипить Ракша.

— Білозуб. Іван. Інженер-біолог.

— Ага. Воно й видно. Манжлав би ти додому. Нам свідки якраз зовсім не потрібні. — І він іде упродовж трупної полянки. Світає дуже швидко. Через вікно, протяг між стінами, дірка в інший світ, мокра п'ятірня безрибного озера. А може, вже запустили.

— Полковнику! Там знайшли трупи!

Ракша дивиться у скляні очі Ромодана. Щелепа Ромодана поволі рухається, разом зі скошеним поглядом. Видно оливковий засмаг. Чим світліше, тим краще він проступає. На сонці він зовсім буде не такий.

— Судак?

— Лазурний. Тобі труба, Ракша, але я у великому боргу.

— Понти. І зробив… — хотів сказати, що заради справедливості, але зараз дійсно подумав, для чого це він зробив. — Ведіть цього… І відвезіть затриманого. Я б йому виписав ще штраф, щоб знав де сцяти… Як його там… Е-е-е…

— Білозуб, пане полковнику.

— Ага… Нам свідки не потрібні Відвези упівдороги. Хай більше не тиняється невідомо де.

— Бідолага пацан, — говорить Ромодан, косує оком на Ракшу, наче хоче щось сказати, але лупить очі, як вистелити хоче, на тіло сина, що руками у піску, руками у пісок загруз, мов під подушку засунув, і говорить він фразу цю, наче перед ним не його син, і взагалі весь цей тріскучии світ не для нього. Потім вони