Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

У районі Реболи–Ухта–Кандалакша наступала 9-та армія з п’яти дивізій, яка мала добутися до північного краю Ботнічної затоки, щоб перетяти там наше сполучення зі Швецією.

І нарешті на узбережжі Північного Льодовитого океану оперувала 14-та армія, яка складалася з кількох дивізій.

Отже, наші дев’ять дивізій протистояли загалом 26–28 дивізіям разом із чималою кількістю спеціальних підрозділів, приблизно половині мільйона вояків. За оцінками, у російських військово-повітряних сил було близько 800 машин.

Маючи перед очима самісінькі факти, ми лише могли констатувати: наші розрахунки щодо сил, які супротивник сконцентрує і на Карельському перешийку, і надто на майже бездоріжній ділянці войовища від Ладозького озера до Лапландії, були дуже оптимістичними. Ми зокрема гадали, що в Ладозькій Карелії, з огляду на складність транспортування, вдалося б поставити не більш як три дивізії. А проте росіяни впродовж осені 1939 року інтенсивно розбудували дорожню мережу й доточували залізницю від Петрозаводська на Суоярві. Під кордоном було зібрано чималі склади. Таким чином, ворог зумів уже на першій стадії війни заскочити нас, виставивши на цій ділянці аж сім дивізій, і ця кількість протягом війни зросла до десяти. Утім невдовзі виявилося, що й росіяни прорахувалися. Попри всі підготовчі дії та ресурси, постачання величезних сил, які оперували на цьому довгому фронті в лісовій глушині, натрапило на великі труднощі.

Хоч російське угруповання на Східному фронті здавалося грізним, але й там існували передумови для активної оборони. Ворог рухався колонами, розділеними десятками кілометрів пралісу, і наразі вони не мали змоги взаємодіяти. А ще лісиста місцевість не давала супротивникові скористатися кількісною й матеріальною перевагою так само, як на багатому дорогами Карельському перешийку. Завдяки цьому ми могли атаковувати колони поодинці і скеровувати вирішальні удари по їхніх флангах і запіллі, але не надто наражаючи на небезпеку власні комунікації. Сприяла нам і та обставина, що зима на північних ділянках стояла вже добряча. Треба було розбити колони, які дедалі наближалися, доки вони не дійшли з прикордонних районів до більш населених теренів, де дорожня мережа поліпшувала сполучення й уможливлювала подальший марш до залізниці Сортавала–Нурмес–Оулу.

У цьому становищі мені довелося прийняти кілька найважчих і найдалекосяжніших рішень на Зимовій війні. Усе свідчило про те, що невдовзі на головну позицію перешийка буде спрямовано генеральний наступ. Тому я мав намір зміцнити оборонні сили на цій ділянці всіма приступними резервами, сподіваючись, що слабка оборона на Східному фронті втримає позиції. Однак несподівано швидкий рух ворога на тому напрямі завадив цим планам. І мені натомість довелося скерувати велику частину свого резерву на схід до Толваярві, Кугмо й Суомуссалмі.

Так головний резерв головнокомандувача (6-та дивізія) наказом від 5 грудня втратив третину складу, коли один полк (16-й піхотний) і один артилерійний дивізіон було виряджено через Вяртсилю до Толваярві. Ще одну мою доволі велику резервну частину, дислоковану під Оулу неукомплектовану 9-ту дивізію, довелося розформувати. Один з двох її полків (25-й піхотний) скерували до Нурмеса, щоб кинути його звідти у фланг ворога, який рухався в напрямі Кугмо. 27-й піхотний полк було повантажено в потяг і транспортовано до Гюрюнсалмі, звідки він мав піти маршем на Суомуссалмі. Туди вже вирушив один запасний батальйон, який став першим підсиленням. До інших критичних точок теж доводилося скеровувати частини, призначені для комплектування, хоч їхній склад, вишкіл і зброя були далеко не найкращими й у такому стані вони не годилися до ведення бою. Але як нема нічого, то й закон ні до чого, тож ми відрядили «Загін А», швиденько сформований з трьох запасних батальйонів, на ділянку під Іломантсі, а ще один запасний батальйон — для підсилення Салльського фронту.

Головне войовище не годилося лишати без резервів, тож це все, що можна було віддати на Східний фронт. Решту 6-ї дивізії дислокували на південному сході від Виборга, де її використовували для фортифікації межі, яка згодом дістала назву «проміжна позиція». Водночас я наказав обладнувати на всіх дорогах західної частини перешийка протитанкові перепони. «Загін В», зібраний теж із трьох запасних батальйонів, було передислоковано до східної частини перешийка, де він став резервом головнокомандувача і брав участь в укріпленні оборонної межі, розташованої трохи позаду.

Найкритичнішим і далі здавалося становище на півночі від Ладозького озера, де весь фронт ІV корпусу подавався назад під натиском ворога. Згідно з оперативними планами, які неодноразово були основою бойових маневрів у мирний час, ми мали намір спрямувати контрнаступ з відтинку залізниці Леппясюр’я–Лоймола у фланг ворога, який рухався вперед приладозькою береговою ділянкою. А тому наближення російських колон до Кітелі не викликало якогось великого неспокою, натомість весь запланований контрнаступ могло поставити під загрозу те, що, як я бачив, не вдавалося зупинити просування ворога поблизу Суоярвської залізниці і далі на північ від Суоярві дорогами, які вели до Толваярві й Іломантсі. Було очевидно, що командувач ІV корпусу генерал-майор Геґґлунд не може одночасно взяти під контроль усі кризові ситуації, які виникають на цьому довгому фронті. Тому я вирішив підпорядкувати його найпівнічнішу ділянку, Толваярві–Іломантсі, новому командувачеві.

Зважаючи на те, що військо на цій ділянці мало протистояти надміру переважальним силам, треба було знайти того, кому до снаги впоратися з критичною ситуацією. Мій вибір припав на полковника Пааво Талвелу, який був моїм підлеглим як член Ради у справах амуніції та зброї. Я ще під час визвольної війни побачив у ньому безстрашного й вольового командира, який мав і певну міру нахабності, потрібної для наступу на численнішого ворога. Талвела ще раніше, перш ніж я вирушив до Ставки, особисто просив мене дати йому командування фронту і висловив вагомі зауваги стосовно карельських невдач у перші дні війни.

5 грудня я викликав його до Ставки, і назавтра вранці він дістав завдання очолити групу, підпорядковану безпосередньо мені, і розбити ворога, який рухався в напрямі Корпіселькі й Іломантсі. Я наголосив: хоч багато чого поставлено на карту, він не може сподіватися на якесь інше підсилення, крім того, що вже прямує на ділянку під Толваярві (16-й піхотний полк разом з артилерійним дивізіоном) і на ділянку під Іломантсі (новосформований Загін А, а саме — три слабких батальйони, які здебільшого не мали лиж). На тих ділянках ворожі сили сягали однієї дивізії на кожній. Наші батальйони, які там воювали, — три в Толваярві й один в Іломантсі — були виснажені, але командувач ІV корпусу відрядив на першу із зазначених ділянок один окремий батальйон зі свого резерву. Цими силами Талвела мусив перебрати на себе ініціативу й перейти до наступу. Частини там, щоправда, були слабкі,