Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

майже шепотом, але дуже виразно: – Послухай мене, кухарю! Будьмо відтепер ґречні один з одним. Гаразд? Я з тобою, а ти зі мною. Ми обоє служимо славному родові Шумеїв. Я вже пристав до цього роду. Мій рід мені не в голові, тільки Шумеї та їхня худоба. Будьмо товаришами. Не звертайся до мене так гидко. Можеш кликати мене: щезничку! Тільки так, а не інакше.

Трофимко й це збагнув. Почали вони жити у згоді. Відтоді у стаї все було добре. Семенко сумлінно стеріг стада, заганяв худобу аж до кошари. Трофим доїв корів. Клопотався біля молока та ватри. Про товариша не забував. Семенко приходив до ватри поговорити. Коли Трофимко молився, Семенко тихо сидів у куті й зітхав. Коли Трофимко грав на флоярі, Семенко мружив очі, вдивлявся у ватру і завмирав, щасливо усміхаючись. Трофимко дуже добре його згадував. Одного разу так сталося, що втомлений працею Трофимко ліг спати, забувши перед тим помолитися. Заходить тихо Семенко, каже пошепки:

– Побратиме, ти ще дещо забув.

Трофимко, вже сонний, пригадував різні речі: води приніс, казани вимив, сіна для телят наносив – ну, що ще? Ага, бачиш! Забув Богові помолитися.

– Бачиш, побратиме, я не міг тобі цього сказати!

Коли на полонину приходив сам Фока, Семенко робив своє, але ховався, сидів дуже тихо, не робив шуму по кошарах, не погукував на худобу. Потім казав Трофимкові, що сам він такий чорний і вимазаний, що стидається такого пишного ґазди. Ще ніколи Трофимкові не велося так добре, як того літа з Семенком, старим слугою Максима. Після смерті Максима Семенко щез. Трофимко його гукав, викликав, запрошував на вечерю і послухати флояру  – марно. Відколи відійшов ґазда, ніхто ніколи більше про нього не чув. Бог його знає, скільки потрібно було би слуг, щоб повноцінно заповнити його місце.

Нові часи

Нинішньому мандрівникові чи мешканцеві наших гір, що надивилися на промислові вируби лісу, так звані бутини, на предивні ризи, тобто дерев’яні корита і жолоби, що ними спускають зрубані колоди з гір, на величезні миґли – стоси колод, поскладані над рікою для сплаву, на дараби – довгі плоти, зв’язані ликом, якими управляють геройські керманичі, котрі відважно розвертаються на заворотах і стрибають із водоспадів Черемошу, на гаті, чи то греблі, що створюють цілі озера запасів води, – кожному, хто бачив усю цю незмірну роботу, сповнену небезпек і наснаги, важко уявити собі гуцульські гори без цього всього. До того ж, як часто повторюють і запевняють, значна частина населення у деяких місцевостях живе з бутинів, зі сплаву дерева.

Тимчасом це взагалі нове явище. І з вирубками лісів починається нова доба. Ніщо так не змінило образу краю та його краєвидів, ніщо так не змінило його колишньої недоступності, а також господарських занять, звичок, потреб, витрат і всього характеру життя населення, ніщо так не переорало всієї гуцульської окремішності й самобутності, як ці промислові вирубки.

Років сто тому про бутини ніхто й не чув. Мандрівник і професор Львівського університету німець Гакет, який у кінці 18 століття вивчав тутешній край і називав його країною справжніх покутян або гірських русинів, розповідає у своїй праці4, що в Ясені угорському за Чорногорою в цей час уже були промислові вирубки та сплави дерева на ріці Тисі.

З польського боку у великих масштабах це почалося незадовго перед ліквідацією панщини. Ті горяни, які жили публічно, громадою в селах, у яких була панщина, і які не могли викупитися або відрядити наймитів, бо були жонаті, відробляли по двадцять днів панщини на рік, вирубуючи ліси в панських володіннях над Руським потоком під Чорногорою. Очевидно, вони виконували ті роботи, як то кажуть, – «як за панщину». З лісом був обізнаний чи не кожен, бо багато вирубували для себе, для створення пасовищ і полонин. Але як стягати наниз ті баштові колоди і сплавляти їх, які способи знайти для цього – про те ніхто не думав. То було технічне завдання понад сили, бо пил тут не знали, користуватися ними не вміли, а самою бардою ніхто не міг дати ради з такими здоровенними колодами. Ще й нині є багато старих хат, збудованих із колод, тесаних сокирою, а не пиляних. Зрештою, навіть і пізніше, коли бутини приносили вже чималі заробітки, вважалося чимось нижчим ґаздівської гідності гнатися за чимось таким. І вся та робота в бутині, робота без передиху, що вимагала часом блискавичної спритності, поспіху та водночас обережності, відрізнялась і від споконвічних пастуших робіт та звичок, і навіть від надсадної праці при корчуванні й випалюванні лісів.

Коли почалися вирубки у великих масштабах, з’явилася й потреба врегулювання меж великих володінь, що до того часу мало кого цікавило. Деякі старі ґаздівські роди одвіку мали свої ліси й полонини; до них ніхто не мав претензій. В інших частинах краю був ліс божий і людський, а що там було записано десь у табелях чи «бухтах», тим ніхто собі голову не клопотав.

Донині в горах оповідають, що колись давно пані каштелянова Косаковська навчила гірських людей, що найдавнішою межею країн і земельних володінь є вода. Відповідно до вод, відповідно до вододілу, відповідно до потоків вона звеліла повідділяти і розрізняти незміряні доти гірські простори. Вона була закохана в тутешні пущі й у сам народ. Утвердила селам вічні свободи, дала громадам писані патенти на ґрунти, на ліси та полонини. Патенти й різні контракти між самими людьми повиписувала так мудро, ніби їм до серця промовляла. Як то кажуть старі люди: і камінь би заплакав! Так дбала про свободу, про стару правду. Бо ще переказують, що вона постійно напоумляла людей, щоб не пускали в гори нікого чужого, щоб не сміли нікому продавати землю. А такого, що пхається сюди і ще насідає, вимагаючи землі, щоб відвезли аж на Буковець, а звідти вказали йому дорогу мітлами. З вдячністю згадували її старші люди. Вона не тільки вміла шанувати гірське право, а й зводила церкви та каплички, засновувала парафії. Та згодом уряди з допомогою зрадників та підкуплених війтів-отаманів якось повикрадали ті патенти.

Так було на більше чи менше обжитих теренах громад. Інакше було на пустинній Верховині, а ще інакше у Чорногорі. Колись кожен, хто туди приходив, брав стільки ґрунту, скільки сам хотів. Над Бистрецем у Чорногорі оповідають із подробицями, що першим там оселився якийсь Собко Скула. Може, якийсь шляхтич-утікач, бо раніше він звався Скульський. Був то чоловік непоказний, але витривалий і