Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

мовчки зміряв її презирливим поглядом, підійшов до серванта й опустив важіль на стінці. Почувся глухий скрегіт. Незабаром передні дверцята відчинилися, Тео просунув руку й дістав з надр шафи пляшку. Судячи з її матового запітнілого скла, пляшка зберігалася в холоді десь у глибині підвалу й піднімалася нагору за допомогою спеціального пристрою. Всередині шафи рядком стояли пляшки з віскі й бурбоном, за ними — пляшки з вином, шампанським та іншими напоями. Тео налив віскі в склянку, поставив пляшку на місце, після чого зачинив дверцята серванта. Механізм знову заскреготів, а важіль повільно повернувся в попередню позицію.

Маленький худорлявий юрист — той, якого Данило бачив раніше в кабінеті Фелікса,— з’явився за пів години. Він розклав на столі папери, надів пенсне. Тео вчепився в бильця крісла, нервово покусуючи губу. На Агнесиному обличчі застиг дивний апатичний вираз. Юліана з цікавістю роздивлялася поліціянта. До кімнати тінню шмигнув Альберт. Юрист обвів усіх уважним поглядом, відкашлявся, витер носа хустинкою і мовив:

— Прошу вибачити за затримку, але вона викликана дуже поважною причиною. Хочу повідомити шановному панству, що обидва примірники заповіту, який склав у моїй присутності пан Фелікс Яблонський, було вкрадено. Але сьогодні вранці я отримав пневмопоштою пакет документів. Відправник, на жаль, мені не відомий. У пакеті була записка,— він розрівняв папірець на столі й зачитав уголос: — «Правда завжди випливає назовні. Навіть якщо її заховати за сімома замками. Тобі треба було подумати про це, Тео. Шкода, що думати ти так і не навчився».

Тиша в кімнаті кристалізувалася. Повітря завмерло, ніби всередині вимерло все живе. На лобі Тео заряснів піт, на білому, як крейда, обличчі різко проступило ластовиння.

— Я не волів би зараз гаяти час на різні припущення, панове, можу лише засвідчити, що текст відповідає тому, що планував пан Яблонський. Отже, переходжу до оголошення останньої волі покійного Фелікса Густава Яблонського.

Іжачек почав читати.

— «Я, Фелікс Яблонський, перебуваючи при здоровому глузді та твердій пам’яті, відповідно до Закону номер тисяча сто вільного міста Леобурга, заповідаю все рухоме й нерухоме майно, яке на день моєї смерті виявиться у моїй власності, в чому б воно не полягало й де б не перебувало, моєму синові, Едвардові Рафлу Яблонському. Текст заповіту написаний мною власноруч і завірений нотаріусом у моїй присутності».

Мовчання. Раптове здавлене зітхання Юліани зробило тишу ще більш напруженою. На Данила звернулися погляди всіх присутніх.

У пам’яті Данила випливла недавня сцена. «Де він?!» — запитує грізний бас Фелікса. «Як ви могли так учинити зі мною, батьку?! Я ж... Я навіть уявити такого не міг!» — у відчаї вигукує його старший син. То ось що так образило й розгнівало Тео! Він якимось чином дізнався про зміст заповіту й викрав його! І судячи з того, що документ якось потрапив до рук юриста, виходить, у Тео теж його викрали! Але чому Тео не знищив заповіт одразу, як вкрав?

Данило збентежено кахикнув, але не зважився зустріти погляд «брата», який кипів неприхованою ненавистю. Юліана й Альберт завмерли зі здивованими виразами на обличчях. Агнеса тільки вигнула брову в німому запитанні. Наче Данило сам розумів, що відбувається!

— То це той...— схвильовано просипів Данило,— виходить...

— ...що найбагатшою людиною Леобурга є ви, Едварде,— промовив Альберт.— Оце несподіванка!

Тео схопився з крісла.

— Тільки не для нього! Що ж, віддаю належне твоїй винахідливості, брате. Мої вітання!

Він швидким кроком залишив вітальню. Данило заплющив очі. Що-що, а сваритися з цим навіженим не входило до його планів. Тео, мабуть, думає, що цю бісову записку написав саме він! Звісно, кому же ще було вигідно, щоб загублений заповіт раптово знайшовся?

— Але дозвольте...— втрутилася Юліана.— Тео — старший син, і за правом успадкування...

— Все абсолютно законно,— запевнив Іжачек.— Людина при здоровому глузді й твердій пам’яті має право заповісти своє майно будь-якому суб’єктові.

— О Господи...— Юліана приклала долоню до щоки.— Агнесо, дитино моя...

— Едварде! — різко вимовила Агнеса.— Мені шкода, що ви успадкували капітал унаслідок такої трагічної події, але все одно прийміть мої вітання. Вочевидь, батько безмежно вас любив. Сподіваюся, ви зможете розпорядитися спадщиною гідно.

— Дякую,— вичавив Данило.— Я спробую.

Годинник на стіні відбив дванадцять ударів, над циферблатом розчахнулися дверцята, й з них виїхали дві фігурки сурмачів, як на будівлі Ратуші. Захований у таємних глибинах годинника музичний механізм заграв марш. Данило задивився на годинник, нотаріус кашлянув, привертаючи увагу, і підсунув йому папери. Данила хопили дрижаки — він жодного разу не бачив підпис Едварда.

— А... ви знаєте, після вибуху мені важко писати, рука болить,— незграбно посміхнувся Данило й тієї миті помітив погляд Агнеси. Вона вигнула брову. Дідько, треба було їй поскаржитися на біль у руці раніше! Іжачек кивнув і забрав папери.

Юрба у вітальні розходилася. В голові панував повний безлад, Данило схилився над столом. Схоже, Тео дізнався про заповіт до його оголошення й викрав обидва примірники, тому й стався той грандіозний скандал. Це було в суботу, й оформити новий примірник Фелікс не встиг, бо в неділю ввечері його вбили. Хтось дізнався про викрадення документу, знайшов його й надіслав юристові разом з цидулкою. «Тобі треба було подумати про це, Тео!»

— Поясніть, будь ласка,— Данило нахилився до Іжачека.— А якби заповіт сьогодні не потрапив до вас?

— Так, пане, ви правильно оцінюєте ситуацію,— прибравши з очей пенсне, відповів юрист.— Я, звісно, знав про останню волю вашого батька, але без оформленого належним чином заповіту майно й кошти перейшли б до вашого старшого брата, Теодора Яблонського.

Отакої. Хтось зруйнував інтригу Тео. Але хто? Кому вигідно, щоб він залишився без копійки, а молодший брат успадкував би все? Данило хитнув головою. Немає відповіді. Знову немає. Ані Юліані, ані її дітям це не потрібно — завдяки шлюбу найближчим часом Агнеса повернула б (хоч і частково) права на рідний дім. Комусь ззовні? Але Фелікс не лишав нічого стороннім особам. Так чи так, тепер становище Данила ставало вельми діткливим: Тео будь-що захоче помститися, й це може статися щохвилини. Крім того, таємничий «доброзичливець» теж може відіграти свою роль. Заглибившись у роздуми, Данило не одразу помітив, як Бридж-Паркер задумливо спостерігав за ним крізь скляне око монокля.

Агнеса заклякла. На столі лежав чорний конверт з листом.

Вибачте, що наша розмова минулого разу не відбулася. Сьогодні, о дев’ятій годині, Шкуратяний провулок, 13. Приходьте сама, як і тої неділі.