Читати книжки он-лайн » Дитячі книги 🧒📖🌈 » Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

Читати книгу - "Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер"

126
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 63
Перейти на сторінку:
і стукали кулаками в такт.

— Шлюбний ритуал,— пояснила Холлі.— Здаєть­ся, ми їм сподобалися.

На середині річки течія була сильною, вона потя­гла їх за собою. Тролі кинулися бігти берегом, деякі навіть почали кидати у воду камінці. Один із них ударився об пластикове поліно Холлі, мало не пере­вернувши його.

Вона виплюнула воду.

— Нам потрібен план, Артемісе. Це твоя робота. Я зі своєю частиною впоралася: довела нас живими аж сюди.

— Так, ти молодець.— Хлопець явно трохи отя­мився, коли вже почав відпускати саркастичні заува­ження. Він прибрав з обличчя мокрі пасма волосся і роззирнувся навсібіч.

Храм був великим. Від нього на пустинну місце­вість падали довгі тіні. Двері були широко розчине­ні, і видно було, що всередині від тролей не сховаєш­ся. Здається, тільки на даху ці тварини не побували.

— Чи вміють тролі лазити? — виплюнув він воду.

Холлі простежила за його поглядом.

— Так, якщо доведеться. Дуже схожі на великих мавп. Але тільки якщо дуже потрібно.

Артеміс спохмурнів.

— Якби ж я міг пригадати,— сказав він.— Якби тільки знав, що мені відомо.

Холлі підпливла до нього і схопила за комір. Їх за­крутила течія, оточила бульбашками і піною.

— «Якби» не годиться, Хлопче Бруду. План потрі­бен раніше, ніж ми допливемо до фільтра.

— Фільтра?

— Це штучна ріка. Вона фільтрується через цен­тральний резервуар.

В Артемісовому мозку спалахнула лампочка.

— Центральний резервуар! От наш вихід!

— Ми загинемо! Я навіть не уявляю, скільки нам доведеться пробути під водою.

Артеміс востаннє оглянувся, щось прикинув і під­рахував.

— Зважаючи на обставини, іншого варіанту не­має.

Попереду течія почала вирувати, закручуватися, підхоплюючи все сміття на березі. Посередині утво­рилася невеличка вирва. Здається, побачивши її, тро­лі заспокоїлися. Вони припинили битися головою і кулаками об землю і почали спостерігати. Деякі, як пізніше виявилося, найрозумніші, пішли берегом.

— Пливемо за течією,— крикнув Артеміс.— Пли­вемо і сподіваємося.

— Оце й усе? Це весь твій геніальний план? — костюм у Холлі потріскував: водна проникала до системи підігріву.

— Не стільки план, скільки стратегія виживан­ня,— відповів Артеміс.

Він би і більше сказав, але його перервала річка: підхопила від ельфійки і потягла до воронки.

Почувався він таким важливим, як і будь-яка гі­лочка в руках стихії. Якби він наважився чинити опір воді, вона б вибила із легень усе повітря, як хуліган, що б’є жертву, доки та не зможе дихати. Груди Арте­міса стискало; і хоча рот був над водою, все одно йому не вдавалося захопити повітря. Мозку бракувало кисню. Ясно думати не виходило. Усе закручувалося: тіло, вода. Білі кола на блакитних і зелених. Ноги за­кручувало в стрічку Мебіуса. Танець ріки. Ха-ха.

Холлі пливла попереду, намагаючись утримати поліна разом. Жалюгідний пліт. Вона щось кричала, але нічого не можна було почути. Крім води. Навко­ло лише вода і безлад.

Вона підняла три пальці. Три секунди. І вони під водою. Артеміс набрав стільки повітря, скільки до­зволили стиснуті груди. Два пальці. Один.

Артеміс і Холлі відпустили поліна, і течія, немов павук, потягла їх униз. Артеміс боровся за останній ковток повітря, але вируюча вода вихопила його з рота. Бульбашки полетіли на поверхню.

Вода була не такою вже глибокою і темною. Але течія була такою швидкою, що нічого не можна було роздивитись. Повз нього майнуло обличчя Холлі, Артеміс тільки й побачив, що великі карі очі.

Воронка звужувалася, Холлі і Артеміс опинилися поряд. їх розвернуло по діагоналі, розкидавши руки і ноги в різні боки. Вони притулилися лобами, знай­шовши втіху в очах одне одного. Не надовго. їхню подорож обірвали металеві ґрати, що закривали ви­хід у трубу. Вони впали на метал, відчувши, як той врізався в шкіру.

Холлі схопилася за ґрати, просунула пальці крізь отвори. Ґрати були новенькі та блискучі. Зі свіжими слідами зварювання. Нові, коли все інше було ста­рим. Кобой!

Щось штовхнуло Холлі в руку. Аквателепод. Він був прив’язаний до ґрат пластиковим шнуром. Майже весь маленький екран усередині захисної капсули заповни­ло обличчя Опал. Майже все обличчя заповнила її по­смішка. Вона щось повторювала, крізь ревіння води слів не можна було розібрати, але можна було легко здогадатися, що вони означають: «Я знову перемогла».

Холлі схопила телепод, відірвала шнур. Від докла­деного зусилля її відкинуло до відносно спокійної течії. Сил у неї не лишилося, тож довелося віддатися на ласку води. Артеміс відштовхнувся від ґрат, ви­тративши останній кисень, щоб допомогти собі но­гами. Вистачило на два поштовхи.

Він звільнився з виру, поплив слідом за Холлі до темного пагорба нижче за течією. «Повітря,— думав він у відчаї.— Мені потрібно подихати. Не скоро. За­раз. Якщо не зараз, то ніколи».

Артеміс випірнув і відкрив рота. Почав вдихати, навіть не виплюнувши воду. Перший подих повернувся із рідиною. Другий був уже чистим, і третій теж. Артеміс відчув, як до рук і ніг поверталася сила, немов венами текла ртуть.

Холлі була в безпеці. Лежала на темному острові серед річки. Груди у неї здіймалися, як ковальський міх, під скорченими пальцями лежав телепод.

— Ага,— сказала Кобой з екрана.— Так передбачувано.

Вона повторювала ці слова знову і знову, аж доки Артеміс не вийшов із води і не знайшов кнопку від­ключення звуку.

— Вона починає мені не подобатися,— видихнув він. — Вона іще пошкодує про такі дрібниці, як під­водний телевізор, бо саме такі речі надають мені сил.

Холлі сіла, озирнулася. Вони лежали на купі сміт­тя. Артеміс здогадався, що відколи Опал поставила на фільтрувальну трубу ґрати, течія викидала все, що відламували тролі, на мілину. Невеличкий острів зі сміття. Були тут і голови роботів, і масні статуї, і за­лишки тролів. Тролині скальпи із широкою лобовою кісткою і зогнила шкіра.

Принаймні ці тролі їх не з’їдять. Небезпечні тролі їх переслідували і навіть уже заходили в піну біля бе­регів. Але від суші їх відділяло метрів із шість води десь із п’ятнадцять сантиметрів завглибшки. Поки що вони були в безпеці.

Артеміс відчув, що на поверхню свідомості рвуть­ся спогади. Він от-от усе пригадає, жодних сумнівів.

Він сидів абсолютно нерухомо, чекаючи на цей мо­мент. Перед очима спалахували розрізнені образи: гора золота: зелені лускаті істоти, що кидалися вог­няними кулями, Батлер серед льоду. Але образи ви слизали, немов краплі води стікали по склу.

Холлі сіла.

— Щось є?

— Можливо,— відповів Артеміс.— Щось. Я не певен. Усе відбувається так швидко. Мені потрібен час на медитацію.

— Часу в нас немає,— відповіла Холлі, збира­ючись на верхівку купи сміття. Під ногами захрустіли черепи.— Поглянь.

1 ... 33 34 35 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер"